| Стаття |
|
|
|
|
Українська рапсодія Генріха Нейгауза
28 червня 2013, п'ятниця
Поширити у Facebook
Ім'я Генріха Нейгауза з дитинства асоціюється з неповторним хвилюючим запахом нових музичних інструментів, із свіжістю осіннього саду. А ще — з музикою Чайковського. З уривками з "Лебединого озера", з ностальгійною і щемливою "Осінньою піснею" з "Пір року". З чимось надзвичайно прекрасним, високим і хвилюючим.
Генріх Нейгауз народився в нашому місті (тоді Єлисаветград). З ним пов'язані 44 роки його життя. Тож ювілей — 125-річчя Маестро — музична спільнота Кіровоградщини відзначила встановленням бронзового бюста перед Кіровоградським музичним училищем, меморіальної дошки на приміщенні музичної школи №1, яка носить ім'я знаменитого педагога і виконавця, та презентацією книжки "Нейгаузи: варіації на єлисаветградську тему", що стала результатом багатолітньої праці кандидата мистецтвознавства Марини Долгіх.
— У Кіровограді з 1988 року проводиться фестиваль "Нейгаузівські музичні зустрічі", який із часом перетворився на фестиваль-конкурс, — розповідає пані Марина. — Біля витоків цього заходу стояла перша музична школа, що тепер носить його ім'я, та перший директор музею Нейгауза (діє з 1981 р.) Елла Торговецька.
У перші роки було прямо паломництво його учнів до Кіровограда. Переважно випускників Московської консерваторії. До нас приїздили Віра Горностаєва, Анатолій Ведерников, Семен Бендицький, Маргарита Федорова. Пізніше — Антон Гінзбург, Людмила Гінзбург. Святослав Ріхтер не зміг приїхати на перший фестиваль, він прибув пізніше, влітку, дав великий концерт у філармонії. Згодом проведенням фестивалю опікувалися тодішні завідуюча фортепіанним відділенням Кіровоградського музучилища Уляна Лірник та директор музучилища Юрій Любович.
Що являє собою фестиваль сьогодні? За цьогорічним ювілеєм — колосальна півторарічна праця викладачів і студентів Кіровоградського музучилища. У центрі, зрозуміло, Міжнародний конкурс молодих виконавців, що об'єднав піаністів віком від 7-ми до 19 років (у різних номінаціях).
Із самого початку проведення фестивалю склад журі укомплектовувався так, щоб до нього входили учні або послідовники його школи, педагогічні внуки Нейгауза. Нинішнього року журі очолював заслужений артист України Юрій Кот, професор Національної музичної академії імені Чайковського, блискучий піаніст. Він же виконав на відкритті фестивалю другий концерт Рахманінова із симфонічним оркестром училища, яким керує заслужений діяч мистецтв Лариса Голіусова.
Цього року до нас завітала учениця Нейгауза, професор Московської консерваторії Маргарита Федорова. Вона вже дуже літня людина, але вважала своїм обов'язком прибути до нас і дати майстер-клас.
— Для кіровоградців найпомітнішою подією, мабуть, стало відкриття бронзового бюста Генріха Нейгауза...
— Робота над бюстом — велика праця львівського скульптора Володимира Цісарика, архітектора з Кіровограда Віталія Кривенка, людей, які виконували технічні роботи. Ми прагнули бачити Генріха Нейгауза юного, натхненного, сповненого мрій на майбутнє, такого, яким його пам'ятали єлисаветградці. Він завжди виступав у оксамитовому костюмі з червоним бантом, рухався дуже енергійно, швидко, не виходив, а вилітав на сцену, схвильованим рухом відкидав русяву шевелюру і так само швидко після виконання зникав зі сцени. Тож важливо було передати цю пристрасть, порив інтелектуала, загального улюбленця. Кілька разів довелося переробляти проект, але вийшло, по-моєму, дуже добре. Принаймні Генріх Станіславович сказав, що саме таким вони й уявляли діда.
Крім того, нинішнього року відкрито меморіальну дошку на приміщенні першої музичної школи. Кіровоградський скульптор Віктор Френчко теж вдало відтворив образ Маестро.
Варто також відзначити, що в нашому місті діє й проводить величезну просвітницьку роботу єдиний у світі музей Генріха Нейгауза. Він унікальний тим, що містить у своїх фондах дуже багато оригінальних документів, речей Нейгаузів-Блюменфельдів, переданих сюди родиною. У 80-тих роках було бажання створити музей Нейгауза в Москві, але з політичних міркувань зробити це не вдалося. Тож родина передала музейну спадщину до Кіровограда, де вона зберігається й виставляється в експозиції.
— Гортаючи вашу книжку "Нейгаузи: варіації на єлисаветградську тему", відчуваєш, яку велику роботу ви провели. Яка панорама відкрилася перед вами, коли ви заглибилися в цей матеріал?
— Коли заглибилась у документальний матеріал, то побачила, що насправді Генріх Нейгауз дуже любив це місто, свою родину, великий талановитий рід Нейгаузів-Блюменфельдів-Шимановських, усе оточення.Чому так мало писав про це? Відповідь у мене одна: не хотів привертати увагу компетентних органів, які в радянські часи були, м'яко кажучи, дуже впливовими, до цього шаленого переплетіння німецько-австрійсько-польсько-російських родів. Не хотів підставляти під небезпечні стріли своїх близьких. І тому ніби жартома, іронічно оминав зазначені теми у своїх інтерв'ю, які давав у Москві. Але дуже відома його фраза про переосмислення минулого. А щоб його переосмислювати, треба насамперед глибинно відчувати.
Я намагалася відтворити реальне середовище родини Нейгаузів — з ким вони спілкувалися, хто навчав дітей, хто приходив до них у гості. І виявилося, що це таке переплетіння цікавих доль талановитих людей! Ще моїм завданням було віднайти якнайбільше даних про концертні майданчики, на яких він виступав у місті. Приїжджаючи на батьківщину після року навчання за кордоном, Генріх обов'язково звітував великим концертом. Часто відбувалися концерти й на свята.
Його батько, Густав Нейгауз, — не лише директор приватної музичної школи, в якій навчалася половина музикантів півдня Росії, не лише педагог, який чесно виконував свій обов'язок, а й діяч, котрий, живучи в провінції, намагався рухати музичний педагогічний процес Європи. Він створив дугову клавіатуру (було виготовлено кілька таких інструментів, один із них зберігається у Брюсельському історичному музеї), та власну систему читання нот (те, що я бачу на нотних лінійках, — так я й ставлю руку на фортепіано, цей принцип використовують гітаристи). Усе це обговорювалось на рівні німецької і російської преси, відбувалися дискусії.
— Через старшого Нейгауза простежується зв'язок і з європейською музикою?
— Густав Вільгельмович — випускник Кельнської консерваторії, відвідував концерти Ліста, Брамса, був особисто знайомий із композиторами Миколою Римським-Корсаковим, Олександром Скрябіним, піаністами Симоном Барером, Артуром Рубінштейном, скрипалем Анрі Марто і багатьма іншими. Але важливіше те, що в їхній школі у Єлисаветграді давали грунтовну музичну освіту. Це не були заняття для розваги чи для осягнення музичних азів. Своїх найталановитіших учнів, навіть якщо вони були бідні, Нейгаузи щосили намагалися відправити на навчання за кордон або в столицю, щоб ті мали професійне майбутнє.
— Але ж старші (батьки) Нейгаузи — і Густав Вільгельмович, і Ольга Михайлівна (Блюменфельд) — представники старої традиційної педагогічної піаністичної школи. В її основі — педантизм, техніка, точність. Генріх же Нейгауз — емоційність, вибуховість, порив. Як це поєднувалось і народжувалось одне з одного?
— В основі слов'янської фортепіанної виконавської школи лежить емоція, а в основі німецької — раціональність. І Генріху Густавовичу вдалося поєднати емоційність виконання з тією німецькою сталою педагогікою. Батько вважав, що треба овпановувати техніку. А вже потім талановитий учень сам осягне музичний образ. Син діяв навпаки — якщо ти відчуватимеш емоційне наповнення образу, відчуватимеш його душею, то техніка додасться. До речі, в самого Генріха Густавовича не було значних природжених технічних здібностей, і піаніст сам це розумів. Він витрачав більше часу на вивчення твору. А ще — мав закороткий п'ятий палець. І вибрав інший спосіб, до якого дуже непросто психологічно йшов, — образний. Але про це можна говорити на вищих ланках музичної освіти, а не в початковій школі, де осягаються ази.
…Збираючи по краплині історії життя нейгаузівських вихованців, я була вражена розмахом і глибиною мистецької освіти, яка готувала юних єлисаветградців до вагомого професійного майбутнього. Серед учнів школи були ті, хто згодом визначатиме долю музичних справ у стінах консерваторій Києва, Санкт-Петербурга, Москви, Варшави, Кельна. Нейгаузи виховували музичну еліту Європи, котра, своєю чергою, впливала на світові мистецькі процеси — від колишнього Радянського Союзу до Китаю, від Німеччини до Південної Америки.
Мені інколи докоряють, що у школі Густава Нейгауза не було новаторської педагогіки. На жаль, ми не маємо мемуарів із перших уст, у яких про це йшлося б. Але факти свідчать, що педагоги школи були обізнані з усіма сучасними течіями, які тоді існували.
— Пані Марино, варто наголосити на зв'язках — Нейгауз і Україна. Своєю книжкою, яка, до речі, вийшла українською мовою, ви доводите, що ці зв'язки, навіть в умовах тодішньої Російської імперії, були різноманітні й важливі.
— Україна — це поліетнічне середовище, до якого й належали Нейгаузи. Але відносини були і доброзичливі, і взаємозбагачуючі. Фелікс Блюменфельд (дядько Генріха Густавовича), наприклад, співпрацював з актрисою українського реалістичного драматичного театру Марією Садовською-Барілотті. Він їй акомпанував під час концертів. У коло спілкування родини Нейгаузів входив і Василь Нікітін, перший голова "Просвіти" в нашому краї. А найголовніше — вони любили цю землю. Наш Інгул, який тоді був чистим, цей край, де вони були виховані, чиї традиції знали. Під час голоду 20-тих їх рятував наш український куліш. І вони потім дуже важко переживали розрив із цим краєм. Уже в Москві, коли Ольга Михайлівна померла, листи Нейгаузам від друзів та знайомих із нашого міста продовжували надходити.
Тим більше важливо ці зв'язки продовжити. Тривалий час до нашого міста приїздила Міліца Генріхівна Нейгауз, донька від другого шлюбу. Вона була кандидатом фізико-математичних наук, але залишалася своєрідним оберегом фестивалю "Нейгаузівські музичні зустрічі" та всіх проектів, пов'язаних із цим ім'ям. На жаль, вона вже пішла з життя. І тому для нас так багато важить спілкування з онуком Генріха Густавовича від першого шлюбу — Генріхом Станіславовичем, щоб зв'язок із містом не переривався.
…У нас на всіх концертах, де звучить класична музика, є аудиторія, порожніх залів не буває. Одного разу мене запитали, чи не думаю я, що класична музика — елітарне мистецтво. Класична музика, і це відомий факт, впливає на людину позитивно — і емоційно, і фізіологічно. Молодь сьогодні непроста. Але велика частина її шукає і знаходить у класиці віддушину, естетичне задоволення, що дає енергію для життя. Так було у часи Нейгаузів, і, очевидно, так буде завжди.
Автор: Світлана Орел
Навчальний заклад: Кіровоградське музичне училище
Джерело: Газета "Дзеркало тижня"
|