|
|
Авангардний імідж Євгена Станковича
5 липня 2011, вівторок
Поширити у Facebook
 У калейдоскопі музичного життя столиці відбувається безліч різноманітних подій.
Багато з них викликають інтерес, подобаються, але запам'ятовуються, залишають «післязвуччя», а головне, наводять на роздуми – поодинокі.
Саме до таких можна зарахувати авторський концерт Євгена Станковича, який нещодавно провела «Київська камерата» і Валерій Матюхін у Концертному залі Національної спілки композиторів України.
Думаю, що зі мною погодяться ті, хто побували на цій імпрезі, хоча, на превеликий жаль, публіки було не так багато – здебільшого колеги композитора і по-справжньому віддані й щирі шанувальники його творчості.
Чому така непересічна акція не привернула увагу масового слухача – питання зовсім не риторичне, адже виконувалися твори справжнього «живого класика», музика якого цікава в будь-якому жанрі.
Вона має унікальну властивість викликати симпатію, не набридати, і чим частіше слухаєш, тим більше переймаєшся унікальною звуковою красою й осягаєш потаємний зміст, прихований у глибинах кожного опусу маестро.
Як не сумно це усвідомлювати, але нинішній слухач надає перевагу галасливим, розрекламованим, у найкращому випадку філармонійним тусовкам і поки що непогано відгукується на прем'єри. Така вже тенденція нашого часу з його приматом шоу і емблемою «епохи споживання».
А ще чимраз переконуєшся у правоті Артюра Онеггера (окрім музичних творів він писав блискучі критичні статті), який свого часу нарікав на брак популярності не тільки сучасної йому, але камерної музики як такої. Митець пояснював це «закритістю», своєрідною елітарністю камерного жанру, сприйняття якого потребує значної концентрації уваги та зосередженості. Прямо скажемо, подібні історичні паралелі маловтішні, бо виходить, що за понад півстоліття ситуація не змінилася жодним чином.
Камерній музиці справді не властива декларативність, котра притаманна великоформатним музично-драматичним жанрам. Але головне – вона за своєю суттю безсюжетна, і саме відсутність дохідливої програми відштовхує, навіть відлякує слухачів. Для них «чисте» мистецтво – ребус, який треба осягати, до сенсу якого слід «пробиратися». А, як не крути, публіка загалом у нас вкрай інертна. Їй треба, щоб автор викладав думки доступно, зрозуміло, плакатно. І в цьому – знову-таки прояв гримаси «шоу-епохи».
Ну, що ж, обставини – обставинами, а концертна подія була неординарною. Коли ще столиця наступного разу зможе познайомитися з камерними, так рідко виконуваними опусами композитора? Думаю, що навіть для його колег цей концерт був сюрпризом, адже перед слухачами постав невідомий Станкович, – він відкрився в авангардному амплуа. Тож концерт, гадаю, спонукав до полеміки й роздумів.
Прозвучали опуси автора різних років: ансамблеві – секстет «Що сталося в тиші після відлуння», тріо «Смиренна пастораль», квінтет духових «Музика для небесних музикантів» і оркестрові – «Ранкова музика» для скрипки і струнних, Сюїта для камерного оркестру і Камерна симфонія № 5 «Потаємні поклики» для кларнета й оркестру. Євген Станкович провів слухача неймовірними маршрутами своєї творчої фантазії.
Станкович-авангардист. Багатьох такий ракурс може навіть і збентежив, а когось приголомшив, особливо тих, хто знають автора за більш «демократичними» творами. Але ж Станкович – надзвичайно багатогранний композитор, його творча палітра різноманітна за жанрами, стилями й образами. Музика маестро складна і водночас проста, фольклорно автентична і гостро сучасна, елітарна і доступна. А інакше просто не може бути, адже творчий почерк справжніх майстрів формується з величезного арсеналу засобів виразності. І в широкому звуко-стильовому спектрі музики Євгена Станковича знайшлося місце й авангардній фарбі.
Тож який він, авангардний Станкович? Ті, для кого слово «авангардист» досі незрозуміле й асоціюється з украй запаморочливим музичним «продуктом», гадаю, лишилися цілком задоволеними. Євген Станкович – насамперед «гарний» композитор. Техніцизм ніколи не превалював у його творчості. Авангардна музика полонила слух тембровою красою, колористикою, балансом інструментального звучання і стрункістю інтонаційних ліній. Слухачі на концерті занурилися в атмосферу ніжної звукової графіки, пуантилістичної гри світлотіней, але головне – у світ розмаїтих орнаментів і мереживного плетива. Арабеска була тут головною «героїнею» і в кожному опусі презентувала неповторні звукові лабіринти.
Ясна річ, ця музика не така вже й легка і доступна для сприйняття. Вона немов закликала слухача стати учасником запропонованої автором звукової гри. Проникнення в глибини її змісту, безумовно, потребувало певних емоційних та інтелектуально-психологічних зусиль і навіть напруги. А далі музика ніби починала розцвітати, поступово впускаючи у свій вимір і розкриваючи власні таємниці.
Уже самими назвами опусів композитор не лише приваблював, а й неначе запрошував до спільного творення смислів. І кожен слухач виявляв фантазію в міру своїх можливостей. Приміром, «Смиренна пастораль». Невже пастораль може бути не смиренною? А хіба не зацікавлює назва секстету «Що сталося в тиші після відлуння»? Ледь не детективна ситуація! Так що ж саме сталося? Або квінтет духових «Музика для небесних музикантів». Виявляється, є і музика «небесна», і «небесні музиканти» таки існують! Інтрига зростає, коли дізнаєшся, що цей квінтет композитор написав після прочитання езотеричної «Тибетської книги мертвих».
Проте в жодному творі слухач не знайшов чіткої відповіді, вірніше, розгадки програмної назви. Композитор дав символічний натяк, напрям рухові думки. Ну, а далі слухачі мали додумати, домислити образний сюжет. Утім у деяких випадках виникали цілком конкретні і, напевно, в багатьох однакові асоціації.
Як імпресіоністична пейзажна картина розгорнулася «Ранкова музика» для скрипки та струнних (солістка – Богдана Півненко) з її акварельною, первісною чистотою і дзвінкою свіжістю. Композитор напрочуд тонко передав відчуття прозорості повітряно-ефірного простору, завдяки чому виникало враження раптового віртуального перенесення на лоно природи.
Китайську пейзажну графіку нагадала «Смиренна пастораль». Низка мінливих пастельних замальовок немов візуально утворювала багатовимірне полотно, що своєю вишуканістю, філігранністю письма нагадувало китайські сувої.
Від «Музики для небесних музикантів» і секстету «Що сталося в тиші після відлуння» віяло мало не містикою. У квінтеті духових через персоніфіковані інструментальні партії композитор із приголомшливою майстерністю розкрив кожного героя-музиканта і продемонстрував їхній ансамбль. То вони по черзі грали соло, то виступали дуетами, то «співали» всі разом і тоді утворювався контрастний полілог, у якому кожен прагнув висловити свою точку зору. Ці ансамблеві й сольні репліки вигравали різними незвичайними колористичними звуковими барвами. Інколи виникав ефект деренчання культових дзвіночків, як у буддистських храмах. Але кінцівка твору приголомшила.
Це був перехід в «іншовимір», у світ нетлінних душ. Опиняєшся неначе на якомусь небесному пасторальному пленері, де ледь учуваються стогони-зітхання, – так, мабуть, зітхають невагомі ефірні істоти (!). Короткі глісандо, що злітали кудись угору, ніби відтворювали процес ширяння вільних умиротворених душ, – напевно, саме тих «небесних музикантів», яким і присвятив свою «Музику» маестро.
Секстет «Що сталося в тиші після відлуння» сприймався, як постмодерністський опус, – так винахідливо втілено у ньому ідею народження звука з тиші й навпаки. У тиші від слабкого призвука розвинувся звук. Усе більше ущільнюючись і набираючи міць, він вилився у потужне звучання шести солюючих інструменталістів. Уява малювала картину раптово розбудженої нічної природи з її фантастичними, ірреальними звуками. І на піку динамічного напруження усе несподівано обірвалося й розтануло в тиші. Так звук «народив» тишу.
На авторській імпрезі композитор познайомив слухачів навіть із меморіальнім портретом Ігоря Стравінського, або, за висловом Артюра Онеггера, «царя Ігоря» XX століття. Саме у п’ятичастинній Сюїті для камерного оркестру перша – своєрідний «некролог» Стравінського, що постав в обрамленні пружинистих акордових архітектонів. Та й увесь твір вразив красою різких «монтажних» переходів, «кадрових» контрастів, грою світла й тіні та різними просторовими планами. Сюїту написано ще в 1971 році, а який по-справжньому сучасний, модерновий опус!
Завершилося ж концертне дійство дуже ефектною П'ятою камерною симфонією «Потаємні поклики» для кларнета й оркестру у майстерному виконанні соліста Віталія Альфавицького. І в ній теж були свої звукові несподіванки. Наприклад, таємнича інтонаційна аура пробудження, свого роду народження Природи із пасторальних награвань кларнета на тлі мерехтливого «ранкового пейзажу» в оркестровому звучанні, а потім – поступове занурення в якісь захмарні, астральні світи... Виникав також ефект «потаємних покликів» із глибин архаїко-містичного «театру тіней». Тим більш вражаючим був контраст із останніми оркестровими репліками фіналу, що асоціювалися з гімном-прославлянням Природи, всього живого, космічного, вселенського Біосу.
Хтось, можливо, прослухавши концерт, подумав, що Євген Станкович, як і багато інших композиторів його покоління, піддався віянням авангардної моди 1960–1980-х років. Хтось, напевно, вирішив, що авторові захотілося випробувати себе в амплуа авангардиста. Комусь здалося, що він вирішив погратися в поставангардиста, зокрема, з огляду на популярні для цієї стилістики теми «тиші» та «звукових народжень».
І всі ці припущення – правильні, адже перші авангардні твори Станкович написав іще наприкінці 1960-х, у самий розквіт в Україні авангарду. Більше того, авангардна естетика «супроводжувала» його впродовж усього творчого шляху, про що свідчать опуси, які прозвучали в концерті, й ті, котрі лишилися «за кадром». А їх у Євгена Станковича набереться ще не на одну програму. А які поетичні назви! «Квітучій сад і яблука, що падають у воду», «Музика Рудого лісу», «Гра над прірвою», Восьма симфонія «Мов бризки піні з зір»...
Істотна відмінність композитора від колег у тому, що він ніколи не прагнув статусу авангардиста. Він лише використовував авангардну техніку для втілення власних творчих задумів без орієнтації на суто авангардну еквілібристику. Не було в нього також спеціальної установки на гру. Просто він випробовував себе в різних іпостасях, що цілком природно для творчої особистості.
Гадаю, саме це відчули і зрозуміли слухачі. І хоча така непроста музика й призначена для багаторазового прослуховування, бо тільки так можна розкрити її потаємний зміст, але навіть при першому знайомстві з нею уловлюєш енергетику чогось справжнього, природного, непідробного, – одним словом, повну свободу стихії самовираження. У цьому – запорука стабільної популярності Євгена Станковича, адже він обговорює зі слухачем «вічні» теми. І тому не важливо, якою мовою маестро повідає публіці свої Таємниці. Співрозмовник його завжди зрозуміє.
Автор: Анна Луніна
Фото: Сергій Пірієв
Колективи: Національний ансамбль солістів "Київська камерата"
Виконавці: Богдана Півненко, Віталій Альфавицький
Диригенти: Валерій Матюхін
Композитори:Євген Станкович
Концертний зал: Концертний зал Національної спілки композиторів України
Джерело: Журнал "Музика"
|