|
|
Про особливості гри на роялі в ХХI столітті
Інтерв'ю з піаністом Олексієм Гринюком
17 січня 2013, четвер
Поширити у Facebook
 Одного з яскравих українських музикантів сучасності Олексія Гринюка багато хто вважає головним відкриттям Міжнародного конкурсу молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця за всі роки існування змагання.
Із вуст у вуста передаються легенди про те, як Олексій вивчав по записах непідйомні транскрипції Горовиця (їх і по нотах далеко не кожен піаніст, який концертує, виконає!), про його феноменальну фортепіанну техніку, волелюбну вдачу, тонку музичну ерудицію, неймовірну працьовитість і приголомшливо відповідальне ставлення до професії.
1996 року Олексій Гринюк вступив до Королівської академії музики в Лондоні — чи не першим із виконавців незалежної України. І хоча в наступні роки він паралельно встиг закінчити Київську консерваторію й аспірантуру, фактично вже майже двадцять років живе у Великобританії, й у статусі британського «вільного художника», здається, почувається, як риба у воді.
Але і про київських шанувальників не забуває: наприкінці минулого року піаніст устиг попрацювати в журі IV Міжнародного музичного конкурсу ім. Лисенка і виступити в рамках добродійного концерту для ДМШ № 3 ім. Косенка . Виконання творів композиторів-романтиків (Лисенка, Ліста й Шопена) було дещо затьмарено лише одним фактом: виходячи на сцену, піаніст помітно кульгав. Виявилося, що чотири роки тому Гринюк отримав серйозну травму хребта, деякий час перебував між життям і смертю і півроку не підходив до інструмента.
Але зусилля британських лікарів повернули Олексія не лише до повноцінного життя, але і на концертну естраду. Безумовно, такі моменти спонукали до філософських роздумів і радикальної переоцінки цінностей. Саме тому хотілося поговорити не стільки про поточну «злобу дня» (хоча й без цього не обійшлося), скільки про прекрасне й вічне, які людству дарує музика.
У МИСТЕЦТВІ КОНКУРСИ ЛИШЕ ШКОДЯТЬ
— Олексію, нещодавно ви були у складі журі IV Міжнародного музичного конкурсу ім. Лисенка (у номінації «фортепіано»). У студентські роки вам вдалося взяти участь у цьому конкурсі?
— Коли я закінчував консерваторію, Конкурс ім. Лисенка вже став міжнародним. Тоді з’явився Конкурс ім. Горовиця, на якому я переміг 1999 року. Конкурс ім. Горовиця дуже швидко набирав обертів, вмить отримав величезну популярність. А Конкурс ім. Лисенка залишався, так би мовити, більш традиційним. Нині конкурс ім. Лисенка має велику вагу в Україні, він включає різні номінації: фортепіано, скрипка, віолончель і вокал, а Конкурс ім. В.Горовиця є саме фортепіанним.
— Яке у вас загальне враження про нинішніх конкурсантів?
— Враження різні. Бракувало іноземців, хоча грошові премії (навіть за міжнародними конкурсними стандартами) були дуже солідними. Мабуть, за кордоном не достатньо було реклами. Адже коли на конкурс приїжджає багато іноземців, його рівень обов’язково підвищується, тоді й «свої» вимушені грати краще!
— Які критерії оцінок? І чи можна почути в юному музикантові, який ще не зовсім склався, перспективу?
— У музиці дуже складно визначитися з критеріями. Звичайно, вони є, але в кожного вони свої.
Перспективу можна почути, але не можна передбачити, тому що все міняється. Творча людина, що володіє чудовими можливостями, завтра, наприклад, може «піти в запій» або ще щось утнути... Серед тих, кого я чув, було, як мінімум, троє піаністів, які не вийшли до фіналу, але які ще мали шанс перемогти на великому змаганні.
На цьому конкурсі вони просто неправильно розрахували свої сили. Дуже важливо розуміти, що конкурс — це нехарактерна річ для мистецтва. У мистецтві конкурси лише шкодять. Але, з іншого боку, людям вони потрібні для того, щоб знаходити таланти і допомагати їм, давати путівку в життя.
— Ваші особисті оцінки збігалися із загальною думкою журі?
— Так. Голосування було таємним, але результати мене не дивували. Звичайно, якісь розбіжності були, не все ідеально «в точку». Але в кожного своя думка.
У МЕНЕ ВЕСЬ ЧАС ПРОХОДИТЬ ЗА РОЯЛЕМ
— Опишіть, як проходить звичайний місяць вашого життя?
— Один місяць не схожий на іншій, складно вивести якесь «середнє арифметичне». Дуже різні концерти, цілковито несподівані поїздки. Кінець 2012-го був просто неймовірним! Мені потрібно було приїхати на Конкурс ім. Лисенка, вивчити «Думку-шумку» Лисенка для добродійного концерту, злітати до Лондона на запис Віолончельної сонати Рахманінова (в ансамблі з німецьким віолончелістом Ленардом Елшенбройхом) і «Мефісто-вальсу» Ліста для Радіо Бі-БіСі-3. Запис ішов два дні не в Лондоні, а в лісі (!), в студії «Поттон Холл», де дуже тихо й добре. Ще під час конкурсу я застудився, приїхав до Лондона вже з температурою. Мало сну, хвороба, а грати все одно потрібно, тому що не можна все відмінити останньої миті... А бувають острівці спокою, коли можна з’їздити на відпочинок або погуляти Лондоном. Але в основному і в перепочинку доводиться грати, готуватися до наступного «кидка». Зазвичай у мене весь час проходить за роялем.
— Деякі твори ви граєте з концерту в концерт, наприклад, «Мефісто-вальс» Ліста. Одна й та сама музика, хай і класика, не приїдається?
— Насправді програми різні, але періодично повертаюся до тих творів, які виконував раніше. В Іспанії зіграв Перший концерт Чайковського, який аж дев’ять років не включав до програми! До речі, й «Мефісто-вальс» я не так уже часто грав, як може здатися...
— Є коло улюблених творів, до яких постійно повертаєтеся?
— Це Соната сі мінор Ліста. До неї я повертався багато разів. Це Сьома й Десята сонати Бетховена, «Апасіоната». Постійно доводиться вивчати нові твори, тому що фортепіанний репертуар величезний!
— Ви самі формуєте свій репертуар чи це залежить від замовлень організаторів концертів і фестивалів?
— Звичайно, я намагаюся йти своїм шляхом, але часто доводиться виконувати чиїсь побажання. Приємно, коли щастить із замовленнями. Я ніколи не грав «Картинки з виставки» Мусоргського, й ось минулого літа на фестивалі в Італії мене попросили їх виконати. Я був дуже потішений, що, нарешті, вивчу цей твір. Тому що зробити це просто так, для себе, дуже важко. У Барселоні запропонували зіграти Перший концерт Чайковського і Другий Рахманінова — це улюблений репертуар цієї публіки. Я навіть не міг поміняти Другий концерт на Третій, який дуже хотілося зіграти, але організатори не погодилися. В Ірландії є дуже хороший фестиваль — Уест Корк. Там основні рішення приймає арт-директор форуму, який любить музику і зацікавлений у програмній різноманітності. Інколи його ідеї нетрадиційні, але тамтешня публіка готова до ризику.
ВЕЛИКОЇ ЗАЛИ З ХОРОШОЮ АКУСТИКОЮ В ЛОНДОНІ НЕМАЄ!
— Зараз ви частіше виступаєте сольно, у складі камерних ансамблів або з оркестром?
— Останнім часом дуже багато виступаю з віолончелістом Ленардом Елшенбройхом і скрипалем із Шотландії Нікколою Бенедетті. Наше тріо не має назви, і ми сподіваємося, що так буде завжди — хочеться, щоб кожного з нас знали як соліста. Але, наприклад, у Бразильському Сан-Паулу від нас у категоричній формі, аж до скасування концерту, зажадали назви. Отже там ми будемо «Тріо Менухіна». Раніше я грав із різними музикантами, а тепер ми ось знайшли один одного. Зручно мати надійних партнерів, яких добре знаєш: є відчуття зіграності, можна швидше репетирувати. Крім того, ми всі живемо в Лондоні, що дуже зручно.
— Лондон — величезна музична імперія з десятками концертних залів, а як вас знаходять імпресаріо?
— Особистого агента в мене немає. Різні люди пропонують концерти. Якісь контакти з’явилися ще під час навчання. Чесно кажучи, навіть складно сказати, як все відбувається. Досить регулярно граю в Уїгмор-холі, це дуже хороша зала для сольних концертів, не надто велика і з прекрасною акустикою. До речі, великої зали з хорошою акустикою в Лондоні немає!
Безумовно, Лондон — поважний музичний центр, де виступають зірки з усього світу. Але там немає філармоній і тим паче немає артистів «на ставках». Усі живуть від концерту до концерту. Є приватні організації, які можуть викупити залу. Є зали, в яких проводять серії концертів, В Уїгмор-холі, Роял-фестиваль-холі, Барбікані є абонементи. В Англії на кожному кроці церква або якийсь клуб, де постійно проходять концерти. В одному лише Лондоні десятки концертів щодня, але я на них практично не ходжу. Коли живеш у місті, мало його бачиш. Коли ж приїжджаєш ненадовго, то все цікаво.
— Окрім концертних виступів ви викладаєте?
— Постійної роботи в мене немає. Викладання — це велика відповідальність перед учнями, кожному з них потрібно приділяти час. Я не хочу просто десь значитися, з’являючись раз на рік.
До речі, відразу після закінчення Королівської академії музики я протягом року читав лекції з інтерпретації. А найзручніший для мене варіант — це проведення майстер-класів.
— Ви приїхали, деякий час побули, виїхали, і студент знову повертається до свого постійного педагога. Що можна встигнути за такий короткий час, а що неможливо?
— На майстер-класах учень слухає приїжджого педагога дуже уважно — набагато уважніше за того, хто йому вже десять років повторює одне й те ж саме. В стані легкого стресу людина вчиться того, що пропустив би повз вуха на звичайному занятті. Може вплинути авторитет педагога. Декому корисніше за все пограти разом із учителем.
— Для вас самого, коли ви були студентом, важливо було, щоб учитель пояснив або показав?
— Зовсім не показуючи, багато речей у грі на фортепіано дуже важко пояснити. Принаймні рухи потрібно показувати, не обов’язково грати твір повністю.
Роль педагога полягає в тому, щоб скерувати студента в потрібне русло. Навіть не скерувати, а підкоригувати: щоб студент не кидався в ті крайнощі, які затримуватимуть його розвиток.
— А зараз ви репетируєте за інструментом не так багато, як у студентські роки?
— Зараз, мабуть, навіть більше. Можу грати 12 годин поспіль.
— Який із етапів підготовки програми для вас найскладніший?
— Найскладніше на роялі — це вивчити ноти і пам’ятати їх із будь-якого місця. Проблеми величезної кількості нот немає, наприклад, у скрипалів або віолончелістів. З іншого боку, скрипалі можуть займатися лише стоячи, що не дуже зручно, а віолончелістам складно багато годин поспіль натискати на товсті струни, тому їм багато займатися не можна, а піаністи завжди грали багато: за роялем спокійно можна просидіти цілий день!
СУЧАСНА МУЗИКА — ЦЕ ЦІЛА «СУБКУЛЬТУРА»
— Ваш основний репертуар — це романтика ХІХ століття. Не пробували робити «вилазки» в глибину століть або в найближчу сучасність?
— Глибоко в старовинну музику я не занурювався. А сучасна музика — це ціла «субкультура», до якої я ніколи не належав. Чому — складне питання. Для мене рояль — це романтичний за виглядом і характером інструмент, який повинен перебувати в центрі уваги. Це питання не стилю, а статусу. У другій половині ХХ століття рояль втратив цей статус. Він став таким самим, як усі інструменти: по ньому постукують, його щипають... Композитор дуже детально розписує, що й як грати, йому піаніст, який мислить, начебто й не дуже потрібен.
Я впевнений, що є й такі сучасні твори, які вимагають живої участі піаніста, але я їх просто не знаю. Звичайно, мені хотілося б знати більше сучасної музики, але до неї рідко доходять руки, і мій інтерес до класики й романтики її витісняє. Тому мене приваблюють твори, написані композиторами-піаністами: Прокоф’євим, Рахманіновим, Лістом, Шопеном, Лисенком, Шуманом, Бетховеном, Моцартом... Приваблюють розумінням того, що саме від піаніста залежить те, наскільки добре вони прозвучать. Окрім того, у різних людей вони звучатимуть по-різному. Жива взаємодія піаніста й рояля з публікою — це те, чого мені бракує в сучасній музиці.
— Розкажіть про «наших» у Лондоні. Як ви самі опинилися у Великобританії?
— Восени 1995 року поїхав на конкурс до британського містечка Дадлі поблизу Бірмінгема. Мені дали там приз, а один із членів журі сказав: «Чом би тобі не поїхати вчитися до Королівської академії музики? Можу порадити доброго педагога». Повернувшись до Києва, отримав від нього факс і поїхав назад складати вступний іспит, після чого мені дали стипендію і запросили вчитися. Паралельно я складав сесії в Київській консерваторії й там же закінчив аспірантуру. Певний час жив на дві країни, а потім уже остаточно звик до Лондона.
— Мабуть, система навчання піаністів у Королівській академії музики досить гнучка?
— Не зовсім, там теж потрібно відучитися «від і до», складати іспити з історії музики і решти предметів. Все дуже суворо. Особливо важко було на першому курсі, коли я ще погано знав англійську мову.
— А чи ставлення до вас як до приїжджого було лояльним?
— Мені дуже подобалося ставлення до іноземців у Британії. Можливо, зараз через наплив емігрантів зі Східної Європи ситуація змінилася, але наприкінці 1990-х Великобританія була дуже привітною багатонаціональною країною, яка приймала всіх: і арабів, і індійців, і європейців... Фактично з-поміж київських музикантів я першим опинився в Лондоні. А за два роки сюди приїхав скрипаль Димитро Ткаченко, мій однокласник із музичної десятирічки, і багато інших. Нещодавно Гілдхол-скул закінчив мій молодший брат Олександр.
— Таке враження, що всі, хто доїжджає до Лондона, залишаються в ньому назавжди!
— Так, дивовижне місто... Причому залишаються не лише наші, а й вихідці з цілком благополучних країн! Спочатку мені Лондон дуже подобався. Потім був час, коли дуже хотілося додому. А потім я відчув, що Лондон — мій другий дім, рідне місце.
Є в ньому щось таке, що дуже приваблює. Лондон дуже великий, але в ньому немає тієї метушні, яка є, наприклад, у Нью-Йорку, де всі кудись поспішають. Лондон спокійніший, більш «домашній», роздрібнений на маленькі «містечка» й дуже сприятливий для іноземців. Це місто дарує незалежній людині відчуття свободи, повної незалежності від соціального середовища. Я не відчуваю там жодного соціального тиску. Сам за себе відповідаю, але, в той же час, перебуваю у великому місті, де дуже багато таких, як я. Мабуть, це якийсь новий тип соціальності.
ВІДІЙШЛИ ЧАСИ, КОЛИ АРТИСТИ БУЛИ НЕЗАЛЕЖНИМИ
— Як вам здається, чому сьогодні в класичній музиці неможливі зірки масштабу Горовиця чи Ріхтера? Це взагалі проблема музики чи суспільства?
— Зараз з’явилося дуже багато фортепіанних шкіл, багато потужних піаністів. Талановитій людині дуже складно пробитися крізь масу піаністів, які технічно дуже добре грають, але не більше того. Потрібно розуміти, що за доби інформації найважливіше, що залишилося в нас, — це вибір. Відійшли часи, коли актори були незалежними. Зараз багато що вирішує менеджер. Якщо йому щось не подобається, він знайде іншого артиста, який грає не гірше. При нинішніх системах розкручування й реклами, що впливають на великі маси людей, навіть із музиканта без особливих достоїнств менеджер може на досить довгий термін створити «зірку», яка йому приноситиме дивіденди. Якість гри тут відходить на другий план. В одному Китаї є мільйони піаністів, які грають!
— Ви цілеспрямована людина, ви формулюєте собі завдання на «п’ятирічку» чи вважаєте за краще плисти за течією?
— Хотілося б навчитися будувати плани, але в мені цього немає. Можливо, найголовніші речі в нашому житті вирішуються на підсвідомому рівні, й це правильно.
Автор: Юлія Бентя
Фото: Микола Тимченко
Виконавці: Олексій Гринюк
Джерело: Газета "День"
|