|
|
Місто, у якому не буває канікул
Чим запам’ятається меломанам літній музично-театральний сезон Зальцбурга
7 вересня 2013, субота
Поширити у Facebook
 До старовинного австрійського міста, живописно розташованого на берегах стрімкої гірської річки Зальц, люди з усього світу їдуть за різними враженнями.
Шанувателів історії та архітектурних пам’яток приваблюють можливості поринути у минуле, піднятися або на фунікулері, або пішки (звивистими туристськими стежками) на самісіньку вершину гори, де височіє фортеця зі світлого каменю — головний пізнавальний знак міського ландшафту.
КЛАСИКА ПРОСТО НЕБА
Гора і фортеця перетворюються на природну декорацію, коли на просторій площі біля її підніжжя увечері на великому екрані демонструються вистави й концерти з програми щорічного фестивалю — однієї з найважливіших культурних подій європейського літа. Як і сам фестиваль, його супутник, що має підзаголовок Siemens Fest Spiel Nachts, триває до 1 вересня. Його проводить для широкої публіки фірма Siemens і телеканал ORF. Вечорами бувають вщент заповнені не лише ряди для глядачів, місця в яких прихильники займають заздалегідь, а й усі прилеглі простори Капітелплацу, звідки відкривається вражаючий краєвид на гору і фортецю, особливо красивий у нічний час.
Коли цього літа я потрапила сюди вперше, аби побачити «Чарівну флейту» Моцарта (запис вистави 2012 р., якою диригував один із корифеїв світового диригентського Олімпу Ніколаус Арнонкур), за відсутністю вільних місць люди влаштовувалися, де хто міг. Молодь, яка приїжджала на своїх велосипедах, сідала просто на асфальт, хтось приносив розкладні стільці, були повністю зайняті столики розташованого тут же кафе, але багатьом, мені зокрема, залишалося дивитися і слухати стоячи.
Враховуючи цей досвід, на демонстрацію моцартівського «Весілля Фігаро» я прийшла за годину до початку, тому могла насолоджуватися цією постановкою, що вже здобула популярність, сидячи на законно зайнятому місці в рядах для глядачів. У рік 250-річчя від дня народження Моцарта відвідувачі основної фестивальної програми змогли побачити цикл із трьох опер Моцарта, написаних ним на лібрето Лоренцо да Понте: «Весілля Фігаро», «Дон Жуан», і «Так чинять усі».
Ці твори поставив популярний німецький режисер середнього покоління Клаус Гут, вистави якого завжди викликають неоднозначну реакцію і бурхливі дискусії. Особливо це стосується «Дон Жуана», дія якого відбувалася в лісі, а головний герой, який отримав поранення у нічному зіткненні з Командором, упродовж усієї опери переживав передсмертну агонію, через що реальні події начебто змішувалися у його сприйнятті з галюцинаціями. Незвичайними були тут і запропоновані режисером трактування образів інших персонажів.
У «Весіллі Фігаро» не було настільки епатажних рішень. Виставу прославив зоряний склад виконавців. Досить назвати імена Анни Нетребко — Сюзанни, італійського баса-баритона Ільдебрандо Д’Арканджело — Фігаро, Доротеї Решман — Графині. У виставі все відбувається на відкритому сходовому майданчику в одному з приміщень графського замку. Оформлення кардинально не міняється і в подальших сценах.
Порожні приміщення без меблів і аксесуарів, з рядом дверей, за якими криються небезпечні несподіванки, доповнюють лише опале листя і пелюстки квітів, які встилають паркетну підлогу. У навколишньому оточенні й у всій атмосфері немає тонкої чарівності, властивої музиці Моцарта. Все тут серйозно і драматично напружено: плотська агресія Графа, страждання Графині, любовний дурман, яким заражає двох жінок юний Керубіно. Але при цьому бурхливі любовні пристрасті і плотські потяги регулює і спрямовує введений режисером безсловесний персонаж Амур.
Сходові перила і віконні отвори — місця, звідки несподівано з’являється цей юний вісник кохання з крильцями за спиною. Він керує персонажами, поєднує і роз’єднує їх, встановлюючи потрібний порядок у заплутаних любовних трикутниках. Амур постійно підтримує і підбадьорює заглибленого у свої проблеми Фігаро, який під його впливом на мить немовби теж отримує крила і злітає у повітря в балетних піруетах.
Арія Графа, якого терзають суперечливі бажання, вирішена як гострий діалог-поєдинок з Амуром. При всій продуманості постановочної концепції і її логіці у зовнішніх проявах плотських пристрастей, що постійно опановують героїв, режисер допускає явний перебір і утрирувану прямолінійність. Зникає настільки властива твору Моцарта поезія напівнатяків і лукавої усмішки. І хоча красень Фігаро Ільдебрандо Д’Арканджело переграв тут мало симпатичного Графа — Бо Сковхуса, він навряд чи може твердо сподіватися на постійність своєї чарівної подруги. Надто вже приваблива для чоловічого ока і явно собі на думці Сюзана Анни Нетребко.
«У рік 250-річчя від дня народження Моцарта відвідувачі основної фестивальної програми змогли побачити цикл із трьох опер Моцарта, написаних ним на лібрето Лоренцо да Понте: «Весілля Фігаро», «Дон Жуан», і «Так чинять усі». Ці твори поставив популярний німецький режисер середнього покоління Клаус Гут, вистави якого завжди викликають неоднозначну реакцію і бурхливі дискусії»
Як і в опері Моцарта, про ірраціональність раптової любовної пристрасті свідчать винахідливі сюжетні перипетії і нічні пригоди героїв шекспірівського «Сну літньої ночі». У програмі фестивалю ця драматична вистава йшла у супроводі спеціально написаної для п’єси Шекспіра музики Мендельсона. Вона була поставлена просто неба на сценічному майданчику, спорудженому у внутрішньому дворі зальцбурзької Резиденції.
Прекрасний оркестр зальцбурзького «Моцартеума» під керівництво Айвора Болтона розташований на високій верхній галереї-балюстраді, де час від часу з’являються різні персонажі, зокрема два дублери всюдисущого ельфа Пука в масках із баранячими рогами. Відкрита вузька смуга просценіуму, на якій відбувається частина дії, спочатку відокремлена білою шторою-завісою від внутрішнього простору. Коли вона розсувається, у поглибленні під балконом видно ряд стовбурів дерев, а образ нічного лісу створюється за допомогою гілок і листя, що розкидані довкола.
Дія одразу починається в живому активному темпі. Дублери Пука, вилізши на балкон, зачіпають диригента і намагаються відібрати у нього паличку. Дві пари ліричних героїв, які з’ясовують свої любовні стосунки, виглядають як досить сучасні молоді люди. Всюдисущий Пук — Маркус Мейєр у характерному гримі, що підкреслює його фантастичну природу, з’являється у різних місцях сцени і вирізняється істинно балетною пластикою.
Ельфи і німфи зі свити Титанії виявляються одночасно учасницями передбаченого партитурою Мендельсона вокального ансамблю. Вистава німецького режисера Генрі Мейсона, відомого фахівця з шекспірівських постановок, по-справжньому музична. Її пластичний образ заданий повітряною музикою Мендельсона з її чарівністю і ритмічним багатством. Ми потрапляємо в царство постійних метаморфоз, переходів від реальних сцен за участю персонажів із повсякденного життя у світ лісової фантастики, у якому зникають бар’єри між минулим і сучасністю, а також між різними образно-смисловими пластами твору.
Тут діє особлива логіка сну, а все в цілому оповите поетичною аурою, що не виключає живої інтриги і неповторного гумору. Кульмінацією стала розіграна артистами-аматорами трагедія про Пірама і Тісбу, що викликала нестримний сміх у залі. Абсолютно чарівним у своїй наївності та простоті душевній був довготелесий Віслюк із вражаючими копитцями, у якого, за наміром ображеного Оберона, закохалася Титанія. На цю екстравагантну царицю ельфів у фантастичних епізодах перетворилася кохана герцога Тезея Іполита. У початкових сценах її показано вагітною і в сучасному вбранні, що не заважає майбутній мамі робити складні спортивні вправи попри напучення схвильованого герцога.
ПЕРЕАНШЛАГ ЧЕРЕЗ... ЗМІ
Якщо вистави й концерти просто неба призначені для пропаганди високого мистецтва серед масової публіки, то відвідини елітного Зальцбурзького фестивалю доступні далеко не кожному. Однак про його престиж свідчать повні зали і немало бажаючих придбати відсутні у касі квитки просто перед початком вистави або, скажімо, концерту знаменитого симфонічного колективу, такого, наприклад, як оркестр Віденські філармонії.
Цього разу у виконанні оркестру під управлінням німецького диригента зі світовим ім’ям Крістіана Тілеманна прозвучала складна П’ята симфонія Антона Брукнера. Гра цього чоловічого за складом оркестру, який справедливо вважається одним із кращих у Європі, вирізняється бездоганністю, дивовижно м’яким звучанням духових інструментів, злагодженістю і врівноваженістю струнної групи. Широке епічне полотно, симфонія розвертається як ланцюг послідовних картин, що народжують асоціації з архітектурними й сакральними образами, а також із частинами католицької меси.
Цікаву програму представив на фестивалі віденський симфонічний оркестр радіо під керівництвом молодого диригента Корнеліуса Майстера. Окрім прекрасно виконаної Четвертої симфонії Малера, яку прикрасила участь знаменитої оперної співачки Дротеї Решман, в ній прозвучав твір сучасного британського композитора Харрісона Бьортвістла — його Скрипковий концерт (соліст Крістіан Тетцлафф). Харрісон Бьортвістл став одним із героїв нинішнього фестивалю ще й тому, що до оперної програми увійшла прем’єра його опери «Гавейн».
Як офіційно акредитованому українському журналістові мені потрапити на цю виставу не пощастило. Цього разу в зазвичай чітко організованих стосунках улаштовувачів фестивалю з пресою сталися збої. Відповіді приходили із запізненням, заявки або виконувалися не повністю, або пропонувалася змінена програма, або, як сталося зі мною, на неодноразові звернення зовсім не надійшло відповіді. Працівники прес-центру пояснювали таку ситуацію численністю журналістських запитів із різних країн, число яких досягло тисячі. Тому замість оперних вистав, на які я хотіла потрапити, мені змогли запропонувати квитки на два згаданих вище концерти і на «Сон літньої ночі». На «Гавейна», на щастя, вдалося купити квиток з рук просто перед початком. Адже появу у фестивальній програмі опери сучасного композитора можна вважати рідкісною подією, проґавити яку мені не хотілося.
Британець Харрісон Бьортсвістл, якому наступного року минає 80 років, добре відомий у світі. Його інструментальні твори виконують найзнаменитіші диригенти, а прем’єри низки його опер проходили на сцені лондонського Конвент-Гардена, де 1991 року відбулася постановка і «Гавейна» в переробленій згодом першій авторській версії. Лібрето, що належить перу Девіда Харсена, написане за мотивами анонімної середньовічної поеми «Сер Гавейн і Зелений Лицар». Але події в ньому актуалізовані в дусі сучасних апокаліпсичних ідей.
У виставі, поставленій у Зальцбурзі німецьким режисером і сценографом Елвісом Херманісом, час дії віднесено до 2021 року. Серед дійових осіб значаться легендарний Король Артур, його кохана Джиневра і низка інших лицарів Круглого столу. Дві головні жіночі фігури, Моргана ле Фей і Леді де Хаутдесерт, у колізіях другого акту беруть участь як реальні персонажі, а в першому виступають у ролі провісників. Їхні загадкові повторювані фрази-пророкування провіщають якісь майбутні містичні події.
Вистава вирішена постановниками як похмура символістська драма про останні часи деградуючого людства, у якому не залишилося місця для рицарських подвигів. Музика величезного за складом оркестру звучить на межі емоційної напруги, переобтяжена спазматичними вигуками, рваною ритмікою, дисонуючими гармоніями. Її стиль можна визначити як постекспресіонізм. Вокальні партії героїв занурені в щільну оркестрову тканину і трактовані як складові оркестрової тембрової палітри.
Диригент вистави Інго Мецмахер і вже згаданий віденський радіооркестр віртуозно впоралися із складнощами партитури. Дійові особи твору трактовані автором як символи деяких загальних ідей, а не живі індивідуальні характери. Можливо, саме з цієї причини режисер зробив прообразом головного героя німецького художника авангардного напряму Йозефа Бойса з його упізнаними зовнішніми прикметами, неординарним характером і способом життя, а в окремих епізодах інсценував сюжети деяких його інсталяцій. Є тут і відгуки на чорнобильську катастрофу, і паралелі з фільмом А. Тарковського «Сталкер». Дія відбувається в напівзруйнованому холодному приміщенні, яке намагаються опалювати вогнем, розведеним у залізній діжці. Зліва у кутку — звалені труни, з яких потім витягують скелети колись іменитих лицарів. Король Артур пересувається в інвалідному візку, єпископ Байдвін стрибає з милицею.
Атмосфера запустіння і деградації підкреслюється ще й тим, що інші персонажі поводяться агресивно, майже втративши людську подобу, вбивають і калічать один одного. У правій частині сцени, де в першому акті за столом сидять непорушно дві жіночі фігури, відтворена зовнішня картина руйнування: звалище старих, зарослих травою автомобілів, напівзруйнований автобус. Фінал вистави вирішений як вражаюча картина світової катастрофи — уселенської пожежі, що породжує асоціації із закінченням тетралогії Вагнера «Кільце нібелунга».
Хоча постановка «Гавейна» і сама музика опери були оцінені по-різному, не викликає сумнівів, що вона стала однією з головних резонансних подій нинішнього фестивалю. Резонанс і різні відгуки викликала також фестивальна прем’єра «Дон Карлоса» Верді, поставлена метром сучасної режисури Петером Штайном за участю світових зірок Йонаса Кауфмана, Анни Хартерос і з маститим фінським співаком Матті Салміненом у партії Короля Філіппа. Квитки на цю оперу були повністю розкуплені задовго до початку фестивалю. При цьому організатори демократичних Siemens Fest Spiel Nachts’ов зробили подарунок своїй публіці, показавши нову виставу на площі одразу в день прем’єри — одночасно з її телевізійною трансляцією.
Автор: Марина Черкашина-Губаренко
Музикознавці: Марина Черкашина-Губаренко
Джерело: Газета "День"
|