|
|
Одна з найінтимніших і найсокровенніших програм Органного залу
4 липня 2025, п'ятниця
Поширити у Facebook
Джерело: zbruc.eu
Враження від світової премʼєри Симфонії №2 Івана Остаповича для солістів, хору, органа та оркестру на поезії Тараса Демка
28 червня до Львівського органного залу стояла велика черга слухачів. Зовсім різних: і гурманів від музики, і прихильників, і зовсім "непосвячених". Я чула розмову між парою, що прямувала на концерт, і зустрічною дамою: "А що там буде? Це щось цікаве?" – "Не знаємо, це ж новий твір"…
Людський гамір, ейфорія від неймовірної вірусної суспільної реакції на відео хору "Гомін" в TikTok, очікування виконання нового невідомого твору – все це творило пульсуюче емоційне тло для події. Афіша обіцяла прем’єру Симфонії №2 Івана Остаповича для солістів, хору, органа та оркестру на поезії Тараса Демка. Такий склад навіював думку, що звучатиме щось ефектне і монументальне, проте… це, мабуть, була одна з найінтимніших і найсокровенніших програм Органного залу цього концертного сезону.
І це, мабуть, було парадоксальним потраплянням у те, чого так бракувало – усім. Композиторові – як органічної потреби висловити пережите, переосмислене і задумане. Слухачам і виконавцям, котрі тепер живуть у стані сталої психологічної і фізичної наднапруги, інформаційної перевантаженості, які ущент виснажують і залишають так мало можливостей, – для зупинки, тиші, пошуку гармонії у власній душі і суголосності зі світом.
"Ми живемо в епоху галасу. Тиша практично вмерла", – стверджує норвезький письменник Ерлінґ Каґґе.
"Віддайте мені дощ. Віддайте мені тишу.
Віддайте мені ліс і річечку в лугах," –
вимагає геніальна українська поетеса Ліна Костенко.
Цей вечір був авторською програмою композитора і дириґента Івана Остаповича, у доробку якого вже є три ранні звертання до жанру симфонії (до 2005 року), симфонія №1 "Дерево снів" у пʼяти частинах (яка у квітні була виконана у Києві Національним Президентським оркестром під орудою автора) та низка камерних композицій (Прелюдії для фортепіано, 2008; Струнний квартет 2009; "Тезаурус" для скрипки та фортепіано, 2016; "Перерваний дифірамб" для скрипки соло, 2016) та інші.
Програма авторського концерту була єдиною за образно-смисловою концепцією і вибудувана за принципом зростання виконавського складу. Її склали "Інтерлюдія" для органа соло (2022, яка увійшла до Симфонії №1) у виконанні Світлани Позднишевої, "Пісні кохання" для струнного оркестру (2018) і вищезгадана симфонічна прем’єра. Перші дві композиції продемонстрували характерні риси авторського почерку: особистісний зміст, прагнення до самозаглиблення і зумовлені цим камерність висловлювання, прозорість музичної тканини, увага до співвіднесення строго організованих звукових ліній на тлі тривалих фонових колористичних педалей, пошуки нетипової тембральності, поєднання регістрів і сонорних ефектів.
Однак, якщо композиція для органа була більш структурованою, раціональною, то твір для струнних втілював неоромантичну естетику і наскрізність музичного розвитку.
Центральна подія програми – Симфонія №2 прозвучала під орудою автора у виконанні Академічного симфонічного оркестру Луганської обласної філармонії, хору "Гомін" (хормейстер Вадим Яценко), органа (Світлана Позднишева) та солісток хору – Галини Гончарової та Валерії Березинець. Жанр симфонії трактований дуже нетрадиційно. Суб’єктивний зміст зумовив особливий склад оркестру: струнні, дві флейти, два кларнети, фагот, мідні представляла лише труба з сурдиною та кілька ударних.
Будова чотиричастинного циклу була цілковито протилежною класичній симфонії – замість трьох швидких частин і однієї повільної в центрі, тут – три дуже повільних і одна, середня, – помірно рухлива (Lento, Molto adagio, Allegretto, Adagio). Саме це й дало можливість композиторові максимально зосередитися на тембральних пошуках, дати можливість вслухатися в діалоги низького фагота і малого кларнета, труби і контрабаса, вокалізів жіночих голосів хору і застиглих педалей-кластерів оркестру. Хор здебільшого є окремою звуковою барвою, співаючи безтекстово на голосних. Орган потужними, але матовими співзвуччями додає просторовості та обертонового багатства усій музичній тканині.
В основу твору покладено кілька мотивів-ідей, які мають наскрізне значення і надають творові цілісності. Саме ідея вслухання у взаємодію дзеркально-симетричних, імітаційних чи контрастних звукових ліній і тембрів, огорнених обертоновим флером тривалих акордів-гармоній налаштовує слухача на самозанурення, відмежування від напруги і шаленого темпу зовнішнього світу, усвідомлення себе. Тому логічним продовженням такого процесу-стану є залучення поетичного слова, суголосного до висловленого музикою.
Текстове начало представлене двома полярними за емоцією, але сповненими зовнішньої статики віршами Тараса Демка. Перший з них, болісно-експресіоністичний, доручено сопрано-соло у першій частині твору:
Корінням застиглі у часі і в спазмах вкорінені
ми стоїмо нерухомі, удавши із себе високі рослини,
вслуханням пірнаємо в сині глибини.
А тіло застигле приносимо в полі
у жертву птахам, що пильнують уважно.
Партія солістки контрастує з усім іншим музичним матеріалом своїм ритмом, вона ламана, з широкими інтервальними ходами, захоплює граничні ділянки діапазону.
Між віршами пролягає кілька змін емоцій і темпів, кілька ступенів вивільнення від спазматичного заціпеніння, де велику роль відіграють великі тривалості і красномовні смислові паузи. На гадку приходить вислів тонкого майстра "тихої музики", естонського композитора Арво Пярта: "Як можна заповнити тишу нотами, гідними цього мовчання – цієї тиші, яка щойно минула?".
Текст вірша "Вслухання" (з невеликою редукцією), написаного в жовтні 2014 року у Швейцарії, немовби дає відповідь на це питання:
Як страшно торкатися тиші, не можна
Порушити кимось дбайливо так виткане,
Яке від найменшого шелесту зранене,
Як тиха вода у потоці гірському
Об камені гострі, – так тиша спросоння.
Зцілити її вже не вдасться нікому.
Не знаючи темряви, світла не бачу я
Очима не звиклими тішитись барвами.
Зусилля вслухатись до тиші є марними
Для вух, що не чули звичайного галасу.
Врадіє душа, віднайшовши утрачене,
Відчує єднання із тим, в що вслухалася.
[…]
І тиша, без галасу,
Дух перехоплює,
В чеканні на майстра,
В єднанні з віднайденим.
Його виконують жіночі голоси хору балансуючи між речитацією, декламацією і скандуванням, всі інші голоси – хорові та оркестрові, створюють для них статичне сонорне тло. Остання частина симфонії – своєрідна постлюдія до почутого, це час для осмислення і пережиття. Виконавський склад тут ще більш скромний: лише два вокалізи солюючих сопрано, струнні та орган, а фактура ще більш прозора.
Власне цей мінімалізм у виборі засобів, драматургія станів, інтонаційна єдність, максимальна увага до смислових нюансів, тембральні знахідки вказують на ознаки раціональної гілки тембрального симфонізму у новому оркестровому творі Івана Остаповича.
Чи був його творчий пошук вдалим – красномовно відповіла публіка, яка усю, дуже особливу програму сприйняла на єдиному подиху, вибухнувши тривалими оваціями. Вона виявилась дуже потрібною, цілющою у вихорі нашого непростого сьогодення і ще раз підтвердила глибину моцартівської істини: "Музика – не в нотах, а в тиші між ними".
Автор: Роксоляна Гавалюк
Фото: Євген Червоний
Диригент: Іван Остапович
Діяч мистецтв: Тарас Демко
Концертна організація: Львівський будинок органної і камерної музики
Концертний зал: Концертний зал Львівського будинку органної і камерної музики
Джерело: zbruc.eu
|