|
|
Ода хормейстерові
Лев Миколайович Венедиктов 6 жовтня відсвяткує 90-річчя
4 жовтня 2014, субота
Поширити у Facebook
 Венедиктов народився в сім’ї, де панували музика і кохання.
Батько співав у Петербурзькій придворній капелі; разом із Олександром Александровим, керівником Червонопрапорного ансамблю пісні і танцю Радянської армії і з майбутнім композитором Юрієм Шапоріним закінчив консерваторію у Миколи Черепніна і Анатолія Лядова.
Працював хормейстером в Маріїнському театрі в ті часи, коли там співали Шаляпін, Собінов; був регентом церковного хору. Ю. Шапорін став другом родини Венедиктових — Миколи Яковича і Віри Олександрівни, випускниці Смольного інституту.
У дитячих спогадах Льва Миколайовича — музичні вечори під домашній рояль із чудовими музикантами: спів, тріо, квартети, цілі ансамблі.
Те середовище, в якому формувався майбутній маестро хору, людина, чиє ім’я стане синонімом Київської Опери.
Нині Лев Миколайович Венедиктов святкує свій ювілей. І лише протягом останнього року прославлений хор Національної опери України випліскує накопичену свою творчу силу не під його рукою, а під орудою талановитого учня, Богдана Плиша. Хор Венедиктова вже вписав яскраву сторінку в історію музично-театрального мистецтва як творчий еталон.
10 жовтня глядачі побачать «дітище» Льва Венедиктова — «Бал-маскарад» Дж. Верді — це одна зі ста сорока вистав, здійснених ним на київській сцені!
Напередодні ювілею ми згадуємо такі різні сторінки з життя знаменитого хормейстера...
МУЗИКА І ВІЙНА
— Я, можна сказати, ровесник громадянської війни, яку пережили мої батьки, яка перекроїла долі та біографії, — згадує Л. ВЕНЕДИКТОВ. — Хлопцем три з половиною роки був на фронтах нещадної, кривавої, безкомпромісної Другої світової війни. Коли вона почалася, я був студентом музичного училища в Ростові. А батько керував Військовим ансамблем пісні і танцю, створеного ним 1939 року. Я, звичайно, бував на концертах, навіть робив аранжування й оркестровки для оркестру та хору. Тому командування ансамблю влаштувало мені достроковий призов, і в грудні 1941-го 17— річним я був зарахований до ансамблю, з яким пройшов через чотири фронти.
— Де почалася ваша військова біографія?
— Це був Північнокавказький фронт. Із просуванням німців ми відступали з військами по Воєнно-грузинській дорозі, влаштувалися в Горі, батьківщині Сталіна, звідки їздили з концертами, поки не витиснули фашистів із Кавказу. Потім фронт Волховський. У цілому ансамбль дав 2400 концертів. Колектив із 70 осіб — музикантів, співаків, читців — приїжджав на КП дивізії, ділився на бригади, які розсипалися по бліндажах. Місцевість для пересування була складна — ліси та болота.
Стрілянина така, що не було просвіту. Одна перевага боліт — снаряди, вибухаючи у в’язкому багні, майже не давали осколків, і це врятувало багатьом життя. Відстань між нами і ворогом інколи не перевищувала п’ятдесяти метрів, але абсолютно непрохідних. У моменти затишшя всі одне одного добре чули. До речі, фашисти, на час концерту, припиняли обстріл. Їм теж хотілося послухати музику.
Однією з найяскравіших подій у моєму житті став концерт, присвячений Ленінграду та Волховському фронту. До його програми входили популярні та народні пісні, класична музика. Це був єдиний випадок в історії Ленінградської філармонії, коли на цій елітарній сцені співав військовий ансамбль. Вікна були щільно завішені світломаскуванням, для освітлення залу був прокладений кабель від кораблів, які стояли на рейді. Грудень, холод і тільки пара, яка піднімалася над одягом у промерзлій залі, видавав присутність людей.
У мене залишилася програма цього концерту, я бережу її як нагадування про те, чого забувати не можна. Нагадаю, на початку 1944 року почалося заплановане зняття блокади. Нашим завданням було підтримати дух і підняти настрій напівживим ленінградцям. Останні бої за Ленінград були такими страшними, бомбардування такими масованими, що день і ніч не можна було розрізнити. Сонце було, як червоний місяць, без променів, лише диск на фоні задимленого палаючого неба.
Так вийшло, що я пройшов із фронтами з півдня на північ. Навесні 1944 року, коли почався масований наступ по всіх фронтах, Карельський фронт був перекинутий на кордон із Японією. Виявилось, що там вже працював свій ансамбль, тому наша присутність була недоцільною. Л.Степанов поїхав до Москви і виклопотав для нас перевід на 4-й Український фронт. Їхали довго, із зупинками, пересадками. Нарешті, прибули до Києва. Був по-особливому теплий березень 1944 року. А ми висипали на перон у хутряних дублянках, ватниках, рукавицях, шапках. Нас залишили при Київському військовому окрузі, і тут для мене особисто війна, можна сказати, закінчилася.
— Як складалося ваше подальше життя і доля ансамблю?
— У Києві, з першого складу ансамблю, залишився я один. Люди вибували за віком, роз’їжджалися. Я був наймолодшим серед них. Під час війни призов до армії був до 50 років. Дарунком долі вважаю те, що, пройшовши через військове пекло, я не був навіть поранений!
Продовжував працювати в ансамблі аж до 1954 року, поки завдяки випадоку не потрапив до Оперного театру. Вступив у вересні до консерваторії, звідки мене постійно відраховували, потім відновлювали завдяки заступництву Елеонори Павлівни Скрипчинської, дружини Григорія Верьовки — в його класі я навчався. Вона розуміла становище армійської людини, яка зобов’язана була виконувати накази. Ми, як і раніше, часто виїжджали з концертами. Відновний післявоєнний період був дуже тяжким, наші пісні, як і раніше, потрібні були у частинах, госпіталях, на підприємствах.
Одного дня, 1954 року, директор Київського театру опери і балету звернувся до керівництва ансамблю з проханням провести шефський концерт на його сцені. Я диригував цим концертом, а потім отримав запрошення стати хормейстером театру, і не знайшов аргументів проти. І 60 років пропрацював у театрі.
«ЛЮДИ, ЯКІ СЬОГОДНІ РИЗИКУЮТЬ ЖИТТЯМ, ПОВИННІ ЗНАТИ, ЩО ЗАРАДИ НИХ СТВОРЮЮТЬ ЩОЬ ТАКЕ, ЩО ЗАЛИШИТЬСЯ В ЧАСІ»
— Якою ви бачите роль мистецтва в нинішній драматичний період історії нашої країни?
— Переживши Другу світову війну, ніколи не думав, що доживу до наступної. На сході йде війна «гібридна». Страшно, коли свій воює проти свого. Безумовно, є велика мета — зберегти цілісність України. Але не за допомогою знищення українців українцями та ще й за посередництва зовнішніх сил країни-сусідки. Я глибоко пригнічений нинішніми подіями, і навряд чи зможу знайти для себе, а тим більше запропонувати іншим який-небудь чіткий рецепт лікування цього «вірусу». Найголовніше — як люди не розуміють, що якщо ця війна переросте в світову, то вона буде останньою? Планета не витримає сучасного рівня озброєнь!
— Звідки ж ця масова готовність діячів російської культури стати на бік агресії Кремля та ще й зафіксувати це особистим підписом? Адже це вже, як кажуть, не вирубаєш сокирою...
— Це моральна складова тієї «матеріальної» порожнечі, яка характеризує нинішній стан мистецтва. Завдання, покликання митця — переосмислити що відбувається і виплеснути результат у вигляді художнього твору, а не підпису під відозвою. Підписуючись як «за», так і «проти», людина мистецтва самоусувається як художник. А якщо не створюються твори, то бідніють або зникають цілі колективи: театри, ансамблі, оркестри. Нічого виконувати! Немає творів, гідних величі, грандіозності того, що відбувається. Це з точки зору мистецтва. А з точки зору суспільства — немає усвідомлення саме грандіозності подій: гинуть люди, а по всій країні крутять дискотеки! Адже це сита демонстративна байдужість до загальної біди, наполегливе нерозуміння її загальності, призводить, на мій погляд, до дискредитації як реальних героїв, які своїми вчинками, безстрашністю, тілами тримають рубежі того, чим, даруйте, торгують політики, так і поняттям героїзму як такого.
Ніколи раніше музи не мовчали! Країна переживає страшний час, про це поки говорять якось у загальному, завуальовано, не називаючи речі своїми іменами...
Як фахівець, змушений констатувати, що виконавський рівень академічних колективів за останнє десятиріччя значно похитнувся. Напевно, слабке фінансування, напевно, некомпетентність керівників, безумовно, відсутність особистостей. Епоха повинна народжувати своїх глашатаїв, повинна будити відгук, окрім гасел, у мистецтві. Шостакович залишився у блокадному Ленінграді і написав там свою величну Сьому симфонію — страшну симфонію, не для насолоди вуха! В умовах війни її змогли передати до Америки, де нею диригував Стоковський... Відірване зараз мистецтво від подій. Люди, які сьогодні ризикують життям на сході України, повинні знати, що про них не лише думають, але і що заради них створюють щось таке, що залишиться в часі. Це народжує у них надію, яка захищає душу, як бронежилет тіло.
«ЩАСЛИВА ЛЮДИНА, ЯКА МОЖЕ ПОРИНУТИ В МИНУЛЕ І НЕ ВІДЧУВАТИ СОРОМУ»
— У моєму минулому неймовірна кількість особистостей та імен вищого ґатунку (Симеонов, Турчак, Молостова, Смолич — усіх не перерахуєш, але всі в моєму серці), важка і радісна робота на рівних, здорова творча конкуренція. Сьогодні як ніколи потрібні критерії, потрібні моральні авторитети. Говорю це з повним правом людини, яка декілька років була директором театру. В ідеалі — має бути сформована трупа, після чого обирається репертуар. Тобто для високої якості виконання необхідно, щоб репертуар не пристосовувався під наявні можливості, а був забезпечений повнокровним складом. Не можна лише погоджуватися зі смаками сучасної публіки, їх потрібно формувати. Особливо першому оперному театру країни.
Після стількох років безперервної праці (70 років — у консерваторії, 13 — у військовому ансамблі, 60 — у театрі) рік тому на мене навалилася найважча робота — вимушений відпочинок. Але з іншого боку, коли б не хвороба, що змусила мене піти на спочинок, я б не зміг повною мірою насолодитися радощами спілкування з найближчими людьми — дружиною, дочкою, онукою, правнучкою. Сьогодні нарешті можу, не говорячи про зайнятість, щодня дякувати дружині за 54 роки кохання...
Автор: Лариса Тарасенко
Діячі мистецтв: Лев Венедиктов
Концертна організація: Національний академічний театр опери та балету України імені Т.Г. Шевченка
Джерело: Газета "День"
|