|
|
Мар’яна Карабиць — про двох чоловіків свого життя
1 травня 2016, неділя
Поширити у Facebook
На фестиваль «Прикарпатська весна», котрий в Івано-Франківську проводиться уже понад 50 років, цього разу на запрошення диригента симфонічного оркестру Віктора Олійника прибула музикознавець Мар’яна Карабиць — дружина композитора Івана Карабиця, учня славетних Бориса Лятошинського і Мирослава Скорика, засновника міжнародного фестивалю «Київ-мюзік-фесту», що відбувається вже понад 25 років поспіль.
Коли тривала перша з українських революцій в новітній історії нашої держави — Революція на граніті, то студенти ходили за духовною їжею до консерваторії, де вперше відбувалася ця масштабна музична імпреза, пригадує пані Мар’яна. Ми розмовляємо в малій залі філармонії про двох найголовніших чоловіків у її житті — Івана Карабиця, котрий 1990 року заснував Міжнародний український музичний фестиваль, що мав благородну мету включити українську музику в контекст світового мистецтва, та про сина — Кирила, котрий став першим українцем, який очолив оркестр у Великобританії і у тридцять з лишком років здобув найпрестижнішу Британську музичну нагороду та світове визнання найкращого диригента 2012-го та 2014-го років.
УКРАЇНСЬКИЙ ГРЕК
- Пані Мар’яно, ви приїхали до Івано-Франківська вперше?
— Я справді вперше в Івано-Франківську. Бувала кілька разів у Коломиї. Мені зателефонував прекрасний диригент Віктор Олійник і сказав, що ваш симфонічний оркестр виконуватиме твір Карабиця і що музиканти дуже радо його сприйняли. То я була просто щаслива від цього і з приємністю приїхала до Івано-Франківська. На жаль, Івана Карабиця не стало на 56-му році життя, а для митців — це тільки початок злету, початок глибинності у творчості. Знаєте, живучи поруч із Карабицем, я зрозуміла: у великих є відчуття того, скільки йому в житті відведено. Тому він так спішив жити. Я інколи навіть казала: «Що ж ти так летиш?». Він мав такий аркуш на кожен день і записував, що саме має протягом дня зробити. і там було 17—19 пунктів, а коли я хотіла про щось його попросити, то просто так сказати про це не можна було, навіть потурбувати його цим протягом дня — також нереально, треба було увечері тихенько зайти і «вписатися» в той аркуш. Він жив не по хвилинах, а по секундах. Дуже хотів встигнути.
Передусім він продовжив розвиток української симфонічної музики. Бо вчився у класика і найвидатнішого композитора на сьогодні Бориса Лятошинського. До цієї потужної лінії Лисенко—Ревуцький—Лятошинський і далі — Станкович, Скорик я б ще додала останнього учня Лятошинського — Івана Карабиця. Тому що основна його творчість — великі симфонічні жанри, в яких він порушував драматичні події в Україні, бо ж митці бачать далеко наперед і відчувають глибше. Є така симфонія велика, з котрою він вийшов у світ — «П’ять пісень про Україну». Він роздумує там про долю своєї України. Хоч і побутує, може, думка, що люди, котрі народилися на Донбасі — менш патріотичні, та я би так не сказала. А Сосюра, а іван Дзюба, а Солов’яненко?.. Його творчість припала на знаменитий період шестидесятництва. Тоді з’явилася плеяда талановитих яскравих молодих митців.
- Іван Карабиць народився в селі Ялті на Донеччині і доля його не була легкою.
— Він народився в селі Ялті, на щастя, нині воно — в нашій зоні. Доля його родини — драматична. Чому село називається Ялта Азовська? Це село компактного проживання етнічних греків. Греки жили у кримській Ялті, і коли прийшла Катерина на ці землі, вона вирішила, що треба їх освоювати. Треба було Катерині сказати, що Севастополь — город-герой русскій, що це їхня територія, а насправді тоді він був повністю заселений греками і кримськими татарами. і тому греків із Ялти вона переселила в село Ялту на Донеччині. У 30-ті роки їх почали відстрілювати, у селі нині створюють Книгу пам’яті греків, дуже велика громада грецька діє в Маріуполі. І село, на щастя, сьогодні тримається України, хоч ситуація дуже важка. Іван Карабиць — українець по лінії матері і грек по лінії батька, саме слово «карабітіс» — це «корабель» грецькою мовою.
Після закінчення Стаханівського музучилища він вступив до Київської консерваторії. Тоді почалася та драматично знаменита Карибська криза, коли людство було за півкроку від війни. СРСР відрядив свої пароплави, начинені атомною зброєю, до берегів Америки і Куби. Чому я це згадала? Бо тоді усіх хлопців із вишів забрали в армію, а Карабиць тільки вступив до консерваторії. Солдатська праця була дуже важка, і він написав своєму вчителеві в листі про те, що вони, мабуть, більше ніколи не побачаться. Лятошинський відповів, що вони все зроблять, щоб повернути талановитого хлопця до Києва.
Я відзначила його великі твори, та це не означає, що в Карабиця нема камерної лірики, він ніколи нібито не приділяв уваги пісенній музиці, але інколи його проривало — і він писав. Якось оголосили конкурс на найкращу пісню про Київ, головою журі був Олександр Білаш. Карабиць надіслав три пісні під трьома номерами, і всі вони зайняли перше, друге і третє місця. Білаш сказав, що не можуть дати йому три премії, тому дадуть тільки першу.
із Борисом Олійником вони написали багато, Борис ілліч був лібретистом його опери-ораторії «Київські фрески». З Євгеном Рибчинським у них була дружба, і кілька пісень — «Пісня про Дніпро» і ще кілька — пішли в люди, бо в Рибчинського є неймовірний талант робити пісні популярними. От так пісня почала займати в творчості Карабиця вагоме місце.
УКРАЇНА — ЦЕ ДЕ?
- Відомо про його дружбу з Валентином Сильвестровим, найзнаменитішим із нині сущих композиторів. Ви сказали, що він любив творчість своїх колег.
— Іван завжди дуже переживав за долю українського мистецтва і любив музику своїх колег. І тому він започатковував багато різних концертів, а під кінець 80-х років минулого століття, коли митці відчували прийдешні зміни, задумав величезний фестиваль «Київ-мюзік-фест». У своїх спогадах він описав один цікавий випадок, як саме в нього виникла ідея цього фестивалю: якось Спілка композиторів відрядила його до Аргентини, аби він відібрав когось із композиторів і привіз його до нас. Там його пригощали, а офіціант спитав, звідки він приїхав, і поцікавився щиро: «А де це — Україна? В Африці?» Дехто сказав, що Україна — це в центрі Європи. Карабиць зніяковів, йому стало так гірко й боляче. «Колиска цивілізації, країна в центрі Європи, така багата, цікава, а ніхто її не знає. Треба зробити все, щоб популяризувати культуру України», — подумав тоді. і коли він заснував із цією метою «Київ-мюзік-фест», то кожен фестиваль, який він розробляв, — це була подія. Пригадую перший, коли студенти скандували на Майдані «Геть Масола!» під час Революції на граніті, то вони хоч голодували, а до консерваторії йшли за духовною їжею. Це завжди було дійство: приїжджали вражаючі кадилаки, чорні люди в білому, посли різних країн, одного разу над Майданом появився дирижабль із написом «Київ-мюзік-фест». Карабиць дав сильний поштовх, він розробив 13 фестивалів, і сьогодні вже відбулося 25. Слава Богові, що фестиваль продовжується. А окрім того, Карабиць заклав ще один конкурс — молодих піаністів ім. Горовиця, котрий увійшов до всесвітньої асоціації конкурсів.
Окрім цього, Карабиць був прекрасним викладачем. Одним з його учнів був син Назарія Яремчука — Назарій. Його привів до Карабиця сам батько, коли знав, що йому не так багато залишилося, і попросив Івана Федоровича опікуватися сином.
- Іван Карабиць був першим з українців материкової України, твір котрого прозвучав у «Карнегі-холі».
— Це відбулося з ініціативи українців Америки. До нього звернулися тодішні керівники української діаспори і попросили написати щось для хору. Це було до 100-річчя української еміграції. Ми знаємо історію хору «Думка», котрий ще 1918 року Олександр Кошиць повіз до Америки прославляти Україну та змушений був там залишитися через події в Україні. і досі цей хор там діє. У нас також є такий. Зібралися на цей концерт усі хори «Думки», котрі існують і в Канаді, і в Австралії, і в багатьох містах Америки. Усі вони виконали твір Карабиця і це була велика подія.
- Пані Мар’яно, розкажіть нашим читачам про історію вашого знайомства.
— Я вже розповіла, як Карабиць зміг вступити до консерваторії і через два роки повернутися. А я також вчилася в консерваторії. У нас в групі числився один знаменитий композитор — Вірменич, це той, хто написав «Чорнобривців насіяла мати...». Та він не приходив, бо соромився, адже був старшим. і одного разу на третьому курсі приходить хлопець, молодий, статний, і всі одноголосно: «О, Вірменич». А він — нам: «Я іван Карабиць». У нас було дуже скромне весілля, вдома, у великій кімнаті, людей було небагато, співали, танцювали, а Карабиць із своїм найкращим товаришем Валентином Сильвестровим (знаменитий композитор. — Авт.) все весілля просиділи біля вікна і весь час говорили про музику, щось записували. Я підсіла до дружини Сильвестрова Лариси, а вона мені каже: «От бачиш, ти вийшла заміж за творця, це буде складно, але ти мусиш йому завжди допомагати». Насправді вона була неординарною особистістю, і те, що ми знаємо про Сильвестрова, це завдяки їй. Бо він дуже неординарна людина, герметична особистість.
«КУЛЬТУРА — НАЙКРАЩИЙ БІЗНЕС»
- Кажуть, на диригента важко вчитися перші 30 років. Розкажіть про вашого сина. Чим він вас сьогодні найбільше тішить?
— Можу сказати, що я дуже переживаю, що син не зміг працювати в Україні, хоча дуже цього хотів. На жаль, так сталося, що йому не знайшлося місця в Україні. Кирила покликав його вчитель хорового диригування, головний хоровий диригент нашої національної опери Левко Венедиктов. Він вже два роки на заслуженому відпочинку, йому під 90, та він — кремезна сильна людина, котра ще могла б працювати. Так сталося, що коли Кирило завоював премії, той взяв його за руку і сказав: «Мені вже скоро іти, і я хочу, щоб цей мій учень став на моє місце. і вважатиму, що для театру я зробив усе, що міг». і справді, забрали в Кирила трудову книжку, поставив він кілька спектаклів, а потімѕ Все менше, все гіршеѕ Кирило навіть почав будинок будувати, планував жити і працювати в Україні. Але його потиху усунули, хоч трудова книжка ще там лежить. Сьогодні там головний режисер — Солов’яненко, а головний диригент — Дядюра. А Кирила не викликають. Тому довелося йому тинятися по світу, шукати себе. На щастя, там талановиті люди не нудьгують, це у нас їх витискають.
В одному інтерв’ю Кирило Карабиць сказав, що культура — це найкращий бізнес.
- Де нині ваш син знайшов застосування своєму талантові?
— Уже років п’ять він працює в оркестрі за 60 кілометрів від Лондона в невеличкому містечку. Там прекрасний оркестр. А недавно він диригував у Німеччині. Його запросили до театру у Веймарі, дуже цікаве місто, місто Ліста, Варнера, німецьких філософів. Там Кирило всім сподобався, у них прийнято, що музиканти беруть участь у голосуванні за диригента. До них приїжджають з усього світу, тепер у нього контракт на рік. Тому Кирило живе в літаках. У нас такі тепер розмови: «Все в порядку?». «Так, я в аеропорту, вилітаю», — відповідає. У нас підростає маленький іван Карабиць, йому п’ять рочків. Один з телеканалів зняв фільм про нашу династію, там показують малого івана ще у два рочки, як він диригує. Малюк живе в Парижі, ходить до українського культурного центру. А ще у Кирила є донька Катаріна від першого шлюбу, котрий не склався, бо дівчина — венеціанка, така справжня Кармен, котру він безмежно любив, вимагала, аби Кирило кинув свою працю «жити в літаку», а зайнявся бізнесом. Син страждав неймовірно, та вона поставила йому ультиматум: мовляв, житимемо у Венеції й триматимемо невеличкий магазинчик. Ви собі не уявляєте, як він переживав за своє покликання.
- А коли ми зможемо бачити Кирила Карабиця в Україні?
— У квітні син має приїхати на кілька днів, у нього концерт в Києві. Слава Богу, запросив його другий вчитель із симфонічного диригування, бо син вчився паралельно: хорове диригування у Левка Венедиктова, з другого курсу — симфонічне диригування — це окрема кафедра, у Романа Кофмана, і на третьому курсі Кирило вступив до Віденської консерваторії. Я тішуся, що, може, крига скресла, бо зателефонував мені його вчитель і питає: «Де твій син?». Я пожартувала: «Яка ж то лисиця здохла, що сам маестро Роман ісакович запросив свого учня, котрий безмежно хоче бути в Києві?». А в червні, здається, Володимир Сіренко, запросив його. Кирило, як і батько, живе за секундами, він має лише 38 років, а вже сивий. Перевантаження неймовірне.
- А як ваш син популяризує музику батька?
— За кордоном він записує твори. Кирило поставив «Київські фрески». Я сказала, що це наш борг перед батьком, син поставив спектакль, коли був у театрі, і мені незрозуміло, чому, вклавши стільки грошей, цю оперу-ораторію не дають далі, зробили декорації розкішні, вклали масу праці. і більше сина не запрошують. Я якось давала інтерв’ю на радіо, і люди телефонували й запитували: а коли ще буде опера-ораторія івана Карабиця «Київські фрески»? Та її поставили тільки раз... На жаль.
- Пані Мар’яно, ваш син сьогодні дуже знаменитий. Його знає світ...
— Коли син підріс, я віддала його в школу із посиленим вивченням англійської. Сама тоді чекала на народження доньки і не думала про ще щось. А в нас у консерваторії, як при кожному великому музичному виші, є дитяча школа-студія. Він туди ходив, ходив. Співав у хорі хлопчиків, і якось керівник хору зустріла Карабиця і почала сваритись: «Як ви можете? У вас такий талановитий хлопець, чи займайтеся музикою, чи кидайте, а краще віддайте його мені». Тоді до Івана Федоровича ще задзвонила Мирося Которович: «Хай Кирило йде до нас». і онук композитора Аркадія Філіпенка також передзвонив, коротше кажучи, діти композиторів зібралися, аби разом дружити. Отак вони і грали. і коли Карабицю запропонували стати художнім керівником, директором і продюсером Національного ансамблю солістів «Київська камерата», то він давав цим дітям через камерату, бо який великий оркестр буде це робити, нагоду відчути сцену. Скажімо, прекрасній скрипальці Мирославі Которович. Так багато молодих виконавців піднялося, здобувши там досвід. і сьогодні в Києві це колектив, котрий займається тільки українською музикою.
«ХАЙ ВОНИ ВСІ БУДУТЬ НАШИМИ ДІТЬМИ»
— Пані Мар’яно, знаю, що в Дзержинську кілька років проводять «Карабиць-фест». Як вам вдається в такій близькості до лінії зіткнення його організовувати. Ви також вважаєте, що коли повернемо людей, тоді й повернемо Україну?
— Я завжди туди приїжджала, там змагалися дітки на усіх музичних інструментах, там так гарно грали. Два роки тому, як я виїжджала, то вже бомбили Слов’янськ. Я їм весь час телефонувала: проїхала... проскочила... У Дзержинську є музична школа імені Карабиця, в яку раніше я приїжджала щороку, от тільки два останні роки не їду, та підтримую зв‘язок. Торік вони зробили неймовірне — зателефонували мені й сказали, що не можуть перервати традицію і тому конкурс буде в інтернеті, незважаючи на АТО.
Я сказала, що їх підтримаю. Попросила допомогти товариша Карабиця піаніста Миколу Сука, який тепер живе в Америці. Ми йому «переслали» всіх учасників, створили гарне журі. Микола Сук став меценатом конкурсу. Важливо, що цього року ми зробили його для дітей з двох сторін. В журі було багато композиторів і виконавців, одна піаністка з Артемівська. Вони організували все, пересилали грамоти, і Микола Сук виділив найкращим премії.
Організаторка із Дзержинська зателефонувала і запитала, чи не будемо ми проти, коли діти з території «ДНР» братимуть участь в конкурсі. і я відповала: «Хай вони всі будуть нашими дітьми». А після цього мені передзвонили з Дзержинська і сказали: «Мар’яно Давидівно, будь ласка, перешліть нам ноти українських композиторів». Я пішла до всіх наших — до Жанни і Левка Колодубів, до Саська, до Філіпенка, позбирала і надіслала ноти в нашу зону, а вони потім передали в Єнакієво. Бо ті викладачі хочуть показати, як вони прагнуть бути в Україні, й тому готують великий концерт. Я ледь донесла до «Нової пошти» два великі пакунки з нотами українських композиторів. і тепер чекаємо відео з концерту, де всі ті діти гратимуть українське. Я не знаю, як вони те зроблять, і хвилююся, що їм за це буде.
- Мар’яно Давидівно, один із останніх творів Івана Карабиця «Голосіння» порушує тему покаяння.
— Так, він розумів це. Про це сьогодні і Любомир Гузар каже, і багато інтелектуалів. Наша нація повинна покаятися за те, що відбулося у ХХ столітті. У Карабиця в «Голосінні» — роздуми про долю України. Цікаво, що до цього твору Іван сам сплів інструмент — по всіх магазинах збирав дзвіночки та вплів їх у віночки. І починається його третій концерт із цих дзвіночків, потім звучить дуже красива тема у віолончелі, далі події розгортаються, відтак приглушується світло, диригент має зійти до роялю і, диригуючи оркестром, він на цих дзвіночках дограє це голосіння. А в фіналі — яскраве світло. Саме так іван задумав цей твір — один із своїх найкращих творів.
Автор: Леся ТУГАЙ
Музикознавці: Маріанна Копиця-Карабиць
Джерело: www.ukrslovo.net
|