|
|
«Керувати країною легше, ніж керувати оркестром»
У п’ятничний вечір 12 квітня на столичних шанувальників музики чекає без перебільшення історична культурна подія
1 квітня 2019, понеділок
Поширити у Facebook
Адже цього дня виповнюється 50 років від заснування найвідомішого вітчизняного музичного колективу — Національного академічного оркестру народних інструментів України. За ці роки оркестр НАОНІ дав понад 5000 концертів у багатьох країнах, а це майже 50 концертів на рік! Не кожен оркестр може похвалитися такою продуктивністю. Саме НАОНІ було довірено зіграти на відкритті пісенного конкурсу Євробачення 2017 року, і це лише один епізод у багаторічній славній історії колективу, який зібрав безліч нагород і здобув світове визнання. Наразі оркестр є найпотужнішим популяризатором автентичної української музики, на його концертах можна почути народні мелодії з усіх куточків нашої країни: від Криму до Чернігівщини й від Луганщини до Закарпаття. Проте не лише національний фольклор представлений у репертуарі НАОНІ, який не відмежовується від сучасних трендів і віртуозно виконує популярні композиції від року до неокласики. Із 1984 року незмінним керівником оркестру є лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка, народний артист України, професор Віктор Омелянович ГУЦАЛ. Наша розмова з маестро — про історію колективу, особливості професії диригента і майбутнє народної музики в нашій країні.
«НЕ МОЖНА СТАТИ МУЗИКАНТОМ, КОЛИ ТИ ПОЧИНАЄШ ЗАЙМАТИСЯ МУЗИКОЮ У 18—20 РОКІВ»
— Вікторе Омеляновичу, розкажіть, коли ви вперше познайомилися з музикою? І яка в цьому роль ваших батьків?
— Роль батьків завжди найголовніша, інакше я б не з’явився на цей світ. Моя родина мала свої традиції, серед них і загальнолюдські, що кожне покоління намагається допомогти наступному. Безумовно, батьки були зацікавлені, проявляли інтерес до дітей та їхніх вподобань, що дуже важливо. Займаюся музикою з семи років. Уявляєте, скільки це?! Водночас вважаю, що ще не пізнав всього на цьому шляху.
— Ви починали з народних інструментів чи з класичних?
— Тоді моя родина не могла собі дозволити купити фортепіано чи інший інструмент. А народні інструменти були більш-менш доступні, не за позахмарними цінами. Але це зовсім не означає, що вони були другорядними.
Професійно займатися музикою означає, що хоч на якому інструменті граєш, ти повинен знати сольфеджіо, гармонію. Потім, уже у вищих навчальних закладах — поліфонію, музичну літературу. Без цього не обходиться жоден музикант, це дає дуже важливі загальні знання.
Мій перший інструмент, на якому почав грати, — домра. Закінчив на ній Львівську десятирічку (сучасна назва — Львівська середня спеціальна музична школа-інтернат ім. С. Крушельницької). Таких десятирічок було в Україні, здається, чотири — у Києві, Львові, Одесі та Харкові. Якщо дитина закінчує цю десятирічку, вона обов’язково потрапляє у консерваторію, а з консерваторії виходить професійним музикантом.
— Коли ви вперше задумалися про кар’єру диригента?
— Ще в Київській консерваторії. Я поступив туди, коли мені було 18 років. На нашому факультеті обов’язковим було вивчення диригування, це була моя друга спеціальність. От з того часу і зрозумів, що для мене це дуже приваблива професія — у результаті став диригентом.
— Наскільки складно керувати оркестром?
— Це робота не просто з людьми, а з високими професіоналами. Музикант — це незвичайна людина. Не можна стати музикантом, коли ти починаєш займатися музикою у 18—20 років. Це неможливо! Скільки треба пройти і знати, щоб стати музикантом, а диригенту потрібно знати ще більше.
Диригент — це передусім педагог, керівник. Це та людина, яка об’єднує людей, щоби втілити музичну думку композитора. Диригенту потрібно пройнятися тим, що той написав, і донести до слухача.
Крім того, диригент повинен мати величезний авторитет, щоб люди, які сидять в оркестрі, в нього повірили (адже вони, як і він, закінчили весь курс навчання, що триває 15—20 років!). А ще саме він має звести звучання окремих інструментів у єдине ціле. Це надзвичайно складно. Керувати країною легше, ніж керувати оркестром.
«МИ В УКРАЇНІ НАЛІЧУЄМО ПОНАД 50 НАЙМЕНУВАНЬ НАРОДНИХ ІНСТРУМЕНТІВ»
— Коли був створений колектив? Де відбувся перший концерт? Які враження він залишив по собі?
— Колектив був створений 1969 року після величезних, як тепер кажуть, дебатів. А ми тоді це називали виявленням громадської (музичної) думки. На той час у Радянському Союзі всі союзні республіки мали оркестри народних інструментів, крім України. Це було навіть приниження, оскільки наша країна найбагатша щодо народної музики. Ми налічуємо понад 50 найменувань народних інструментів, які звучали, були визнаними. Лише влада не хотіла створити оркестр, бо вже тоді просувалася ідея «русского мира».
Тому створення оркестру — це була й боротьба за свою незалежність. Недарма, коли ми почали її виборювати наприкінці 1980-х, весь час звучав «Запорізький марш». Тож формування оркестру на багато років наперед сприяло нашій національно-визвольній боротьбі.
Пам’ятаю наш перший концерт, який відбувся у Національній опері 12 квітня. Нам було дуже втішно від того, що нас сприйняли як високопрофесійний оркестр. Прийшло багато людей, серед яких була інтелігенція, чимало музикантів та письменників, які висловлювали свої думки й побажання. Бо за оркестр боролися люди, які були музичними авторитетами країни. Я вважаю, що це була перемога для всіх, хто дбав про українську культуру, її ідентичність, повагу до неї. Водночас це була й велика відповідальність.
ДУХ І СИЛА
— «Запорізький марш» є візитівкою оркестру. Як народилася ця музика?
— Я займався і фольклором, і народною музикою. У студентські роки цікавився кобзарями, слухав їх, бо це духовне надбання нашого народу. Одного разу почув, як кобзар Євген Адамцевич грав «Запорізький марш». І зрозумів, що він у бандури звучить не так потужно. Він мав дух, але не мав сили, яка потрібна була саме для нього. Тоді я створив новий «Запорізький марш» на основі народної мелодії для оркестру. Це було головним нашим надбанням, і з того часу він став візитівкою не лише нашого оркестру, а й усієї України.
— Чим оркестр народних інструментів відрізняється від інших музичних колективів? Які твори є у вашому репертуарі?
— Тим, що у своєму складі він має українські народні інструменти. Натомість симфонічний оркестр має свій усталений та відомий усім склад інструментів.
Щодо творів, у нас їх величезна палітра й бібліотека. Ми працювали і працюємо з відомими солістами — Анатолієм Солов’яненком, Дмитром Гнатюком, Євгенією Мірошниченко, Марією Стеф’юк і з іншими солістами Національної опери України. Це та когорта, яку знає весь світ.
Із сучасними співаками — солістами Національної опери — ми теж дуже плідно співпрацюємо. У нас проходять успішні програми і з гуртами, наприклад «ВВ» («Воплі Відоплясова»), «Друга ріка», ТіК («Тверезість і Культура»), ONUKA та ін. Маємо з ними взаємну потребу в цьому, і я вважаю, що такі гурти на правильному шляху. Ми дуже задоволені, що вони до нас звертаються. Тому що без народного колориту й підґрунтя справжньої музики не буває.
— Ви багато гастролюєте. Де приймають найкраще?
— Ми побували на всіх континентах. Зараз гастролюємо менше, тому що в непростій фінансовій ситуації. Крім того, міста мають різну спроможність до проведення таких концертів. Але хоч гастролюємо рідше, все одно намагаємося. Навіть нині ми на гастролях — у Вінниці, Хмельницькому, Тернополі, Луцьку, Рівному (там виступали з Олегом Скрипкою — гурт «ВВ»). Це ті концерти, які захоплюють слухачів.
Ще дуже полюбляємо бути в Одесі. Нас люблять, чекають. Для нас це як ковток морського повітря. Також нас гарно приймають у Львові, Харкові, Києві. Утім, такий оркестр і таку музику неможливо не сприймати й не вітати.
Нашу українську культуру дуже позитивно зустрічають у світі. Нещодавно ми виступали в Азербайджані, Вірменії, Польщі.
Хотілося б, щоб наше мистецтво більше звучало за кордоном, щоби показати можливості української культури. Для цього потрібна допомога держави. І це стосується не лише нашого оркестру, а й інших творчих колективів, української культури загалом. Культура — це не лише обличчя нашої держави, а й її сутність.
— У кожної нації є свої музичні особливості. Що, на вашу думку, вирізняє українську народну музику?
— Насамперед, багатство нашої пісенної культури, народного інструментарію, які збереглися з давніх-давен. Ви знаєте, що на фресках Софійського собору, датованих ХІ століттям, зображені музичні інструменти, які сьогодні, у ХХІ столітті звучать в усьому світі? Не кожен народ може похвалитися такою історією. А в нас це знає обмаль людей. Також мало хто знає, що ми маємо близько 300 тисяч українських народних пісень.
Українська народна інструментальна музика — цікава й різноманітна. У нас живе стільки національностей, і кожна має свою культуру. Україна уособлює в собі злиток цих культур. Тому я думаю, що цим українська культура якраз і відрізняється.
«ХОТІЛОСЯ Б, ЩОБ НАША БАНДУРА ГЛОБАЛІСТИЧНО ВИКОРИСТОВУВАЛАСЯ»
— Які, на вашу думку, перспективи розвитку етнічної музики в сучасному світі й в Україні зокрема? Адже наразі музична культура глобалізується, і виникають мультикультурні жанри. Чи збережеться народна музика в Україні у своєму класичному вигляді, чи буде поглинута більш сучасними та популярними жанрами на кшталт поп-фолку чи фолк-року?
— Етнічною музикою ми називаємо народну музику, зберігання традицій. Це дуже важливий момент у культурі кожної країни. Ті країни, які загубили її, зараз починають шукати, звертатися в глибину своєї історії й вишукувати всі краплини давньої етнічної музики. Навіть зараз у високопрофесійну музику вже вкраплюються етнічні мотиви з погляду мелодики, виконання музики і поширення народного інструментарію. Такий процес, пошуки ще тривають.
Видатний композитор Малер у своїй симфонії використав гітару і мандоліну. Інший відомий композитор, Стравинський — цимбали. Важливо, щоб люди, які займаються цією справою, популяризували таке бачення. Народна музика в Україні, безумовно, збережеться, якщо ми будемо її зберігати і не піддаватимемося глобалістичному впливу.
Разом з тим, заперечувати його теж не можна, адже ми ж використовуємо африканські ударні інструменти. Хіба від цього нам погано? Ні. Навпаки, хотілося б, щоб і наша бандура теж глобалістично використовувалася в інших мультикультурах. Для цього її треба популяризувати. Ще Тарас Григорович сказав геніальну істину: «І чужого научайтеся, і свого не цурайтеся». Тому все у нас має йти правильним шляхом.
— За час існування колективу чи все вами заплановане збулося? Які плани на найближче майбутнє?
— 1984 року я став художнім керівником. Наша місія, яку ми окреслили для себе 50 років тому, повністю реалізується. Я не можу сказати, що втілилася. Це безперервний процес, і ми робимо справу, яку замислили, і будемо її робити подальші 50 років, не зважаючи ні на що. Бо місія нашого оркестру полягає в тому, щоб нести в душі людей радість. Це ми виконували, виконуємо і будемо виконувати.
— Що особливого буде на вашому ювілейному концерті?
— Хто прийде на концерт — отримає велике задоволення від розмаїття музики та виконавців. У нас будуть шість солістів Національної опери України, які співатимуть українські пісні. Ми будемо грати українську народну інструментальну музику і музику сучасних українських композиторів.
У другому відділі ми запросили відомих співаків — Валерія Харчишина, Джамалу, Олега Скрипку. Можливо, ще буде дехто зі співаків, не буду розкривати всі карти. Найголовніше, що ми разом з артистами академічного співу і нашими естрадними зірками створимо (я думаю, це буде сюрприз) окремий номер. Такого ще ніхто не чув і не бачив, а якщо піде на концерт — усе побачить. Це буде навдивовижу цікаво!
— Інтригуєте!
— Думаю, що моє завдання як диригента і керівника — показувати своє мистецтво на сцені. Ми це успішно робимо. У нинішній час не завжди виходить бути щасливим, але наше мистецтво допомагає людям знайти його краплину чи хто скільки може взяти, адже кожна людина по-своєму сприймає свою частину щастя, радості й оптимізму в житті. Людям варто бачити і чути, що ми робимо саме зі сцени, а ми будемо й далі дарувати людям радість.
Автор: Вікторія Шитик
Колективи: Національний академічний оркестр народних інструментів України
Диригенти: Віктор Гуцал
Концертна організація: Національний академічний театр опери та балету України імені Т.Г. Шевченка
Джерело: Газета День
|