|
|
Адмірал музики
28 лютого у день народження маестро, в Національній філармонії відбувся святковий концерт, присвячений пам’яті видатного диригента Стефана Турчака
1 березня 2013, п'ятниця
Поширити у Facebook
У списку великих українців, поряд з політиками та громадськими діячами, філософами, поетами, вченими знаходиться місце й для музикантів. Музичне обдарування українського народу чи не найяскравіше виявилося у співі та в пісні. Усім відомі імена легендарної Марусі Чурай, кобзаря Остапа Вересая, композиторів-піснярів Платона Майбороди, Ігоря Шамо, Олександра Білаша, видатних майстрів оперної сцени Бориса Гмирі, Івана Козловського, Анатолія Солов’яненка, Євгенії Мірошниченко...
Унікальною серед музичних професій є професія диригента. Диригент, який стоїть за пультом симфонічного оркестру, керує оперною або балетною виставою, уподібнюється адміралові морської флотилії або командувачу армії з розгалуженою внутрішньою структурою — своїми батальйонами, ротами, командирами частин, офіцерами та рядовими солдатами.
Сучасний симфонічний оркестр має в складі до ста музикантів, поділених на різні групи інструментів, — струнних, дерев’яних духових, мідних, ударних. На чолі кожної групи стоїть концертмейстер як найбільш досвідчений фахівець і «старший за званням». У опері до цього додається хор зі своїм керівником, провідні солісти та виконавці маленьких ролей.
Перш, ніж їх випустити на сцену, з ними працюють спочатку концертмейстери, потім — режисер, а потім ідуть прогони та генеральні репетиції. Однак, коли настає час прем’єри, і далі — кожного вечора, коли вимикається світло в залі й розпочинається вистава, головною людиною, від якої залежить її хід, є диригент. Він не лише скеровує колективні зусилля й перетворює всіх учасників концерту або вистави в єдиний організм, а й запалює своїм відчуттям музики, виявляє всі найменші лінії та сплетіння голосів, образні контрасти, рух емоцій і зміни настроїв.
Мистецтво талановитого диригента й магія його особистості можуть мати вплив на слухачів такий саме сильний і так само закарбовуватися в пам’яті, як і мистецтво видатних піаністів-віртуозів, скрипалів, «зіркових» співаків. Таким диригентом був незабутній Стефан Турчак, якому 28 лютого могло би виповнитися сімдесят п’ять років...
КОМЕТА
Ім’я його ще за життя перетворилося на легенду. Він увірвався у світ музики, немов комета, долаючи всі перепони, підкоривши яскравим буянням свого таланту спочатку вчителів, які взялися цей самобутній талант відшліфовувати. У Львівське музично-педагогічне училище імені Філарета Колесси скромно одягнений сільський хлопчик прийшов із лав шкільної самодіяльності, не маючи належної музичної й теоретичної підготовки. Починаючи з цього першого кроку, він буде завжди пробивати собі дорогу лише власним хистом. Але на кожному кроці його блискавичної кар’єри знайдуться поруч люди, які зрозуміють унікальність його обдарування й підтримуватимуть його.
Стефан Турчак був знавцем голосу, який буквально обожнював. Значна частина його роботи над оперними виставами приділялася вокалістам
У Львівській музичній академії (тоді ще консерваторії) він потрапить у клас диригування знаного музиканта й педагога Миколи Колесси. Учень і вчитель являли собою дві абсолютно контрастні долі й умови формування.
Микола Колесса — широко освічений ерудит, вихований у творчій атмосфері інтелігентної української родини, випускник відомої в Європі Празької консерваторії, талановитий композитор, засновник власної диригентської школи. А його обдарованому учню доводилося прискореними темпами, перестрибуючи через сходинки, надолужувати відсутність ранньої музичної освіти й систематичного виховання.
Він рано зрозумів своє справжнє покликання саме як диригента, і йому поталанило ще на студентській лаві провести кілька оперних і балетних вистав Львівського оперного театру, а на випускному екзамені виконати з оркестром найскладніший твір світової музичної літератури — Шосту симфонію П. Чаковського. Зазвичай до цієї сповненої трагізму партитури музиканти приходять у зрілому віці. Стефан Турчак підкорив цю вершину, коли йому ледь виповнилося двадцять п’ять років.
ПЕРША ЗУСТРІЧ
Я пригадую свою першу зустріч із молодим Турчаком на початку його творчої співдружності з моїм чоловіком, тоді також зовсім молодим композитором — Віталієм Губаренком. Вони познайомилися й одразу подружилися. Стефан Турчак після закінчення консерваторії переїхав до Києва й був призначений асистентом улюбленця киян, видатного диригента Натана Рахліна.
Рахлін включив у одну з програм заслуженого колективу Академічного симфонічного оркестру України, яким тоді керував, щойно написану Першу симфонію В. Губаренка й доручив попередню працю над цим твором своєму помічникові. Ми з чоловіком жили тоді в Харкові, на сам концерт я не поїхала, але при поверненні чоловіка додому почула від нього захоплені відгуки про нового знайомого, з яким у них одразу виявилося багато спільних музичних уподобань. І ось я приїжджаю у справах до Києва й за рекомендацією чоловіка зупиняюсь у невеличкій двокімнатній квартирці на бульварі Тараса Шевченка, де мешкав тоді Турчак із дружиною та маленькою дочкою Оксаною.
Весь незабутній вечір нашого першого знайомства Стефан із партитурою Шостої симфонії Чайковського в руках розповідав мені про своє розуміння цієї музики, говорив про запропонований ним характер фразування, підхід до динамічних відтінків і до розподілу темпів. Він посилався на записи інших виконавців і висловлював свої критичні зауваження. Стало одразу зрозумілим, що переді мною людина, яка живе музикою й буквально одержима нею, до того ж охоплює весь складний твір внутрішнім слухом.
І через багато років після цієї зустрічі, коли Стефан Турчак, уже уславлений і знаменитий, стояв на чолі флагмана української музично-театральної культури Київського театру опери та балету імені Т. Г.Шевченка, таку саме незабутню розмову з ним я мала щодо опери М. Глінки «Іван Сусанін». Я подивилася цю виставу напередодні, Турчак був її диригентом-постановником.
Мені було цікаво перевірити власні спостереження, які стосувалися його підходу до цього знакового твору російської оперної класики. Я була вражена тим, наскільки свідомим і продуманим був цей підхід. Адже за пультом Турчак підкорював своєю імпульсивністю, вибуховим темпераментом, динамічним спрямуванням музичного розвитку.
Він, безумовно, був великим музикантом-драматургом. Однак могло здатися, що всі прозріння, яких він досягав, були здебільшого результатом його геніальної музичної інтуїції. Наша розмова про твір М. Глінки показала, що при підготовці вистави він не лише ретельно вивчає партитуру, а й знайомиться з літературою про творчість композитора та з історичними матеріалами, самостійно їх осмислює. Диригуючи «Іваном Сусаніним», він підкреслив суворо-героїчну атмосферу твору М. Глінки та його міцну архітектонічну основу, свідомо прагнув виявити спільні риси образного строю опери з монументальними ораторіями Г. Генделя та Дев’ятою симфонією Л.Бетховена.
«ЕПОХА ТУРЧАКА»
Стефан Турчак був знавцем голосу, який буквально обожнював. Значна частина його роботи над оперними виставами приділялася вокалістам. Тому «епоха Турчака» стала для київської оперної сцени одночасно періодом вищого розквіту української вокальної школи. Турчак любив міцні й повнозвучні голоси драматичного забарвлення.
Він працював над специфікою інтонування тієї чи іншої вокальної партії під час своїх знаменитих Співанок. На одну з них я одного разу з його дозволу потрапила. Йшла репетиція під рояль сцен із опери М. Мусоргського «Борис Годунов». Якими цікавими були зауваження Стефана, зроблені співакам, про характерну музичну мову російського композитора та її неповторний колорит, у всьому відмінний від манери звуковидобування в італійських операх!
А якими зірковими виявлялися вистави, в яких маестро Турчак виступав у ансамблі з близькими йому за духом талановитими вокалістами! Серед найвищих зразків такого гатунку мені запам’ятався «Отелло» Дж. Верді з Василем Третяком у головній ролі й із чудовою Дездемоною — Гізелою Циполою. А в опері Дж Пуччіні «Тоска» Г. Ципола панувала як справжня примадонна, а диригент з таким тактом і розумінням вів її за собою, що, здавалося, проніс на власних руках від початку й до кінця. Не доводиться дивуватися, що такий унікальний творчий союз переріс у союз сімейний. Уславлена співачка, Гізела із задоволенням перетворювалась у хатню господиню, щоб створити для чоловіка затишний і красивий побут. Вона дбала про його комфорт і відпочинок від виснажливої театральної праці.
Мені запам’яталися не лише оперні та балетні вистави, а й концертні виступи Турчака. У його діяльності значну роль відігравала пропаганда творчості сучасних українських композиторів. На гастролях у Харкові він блискуче провів авторський концерт Георгія Майбороди. Віталій Губаренко вважав його однодумцем і справжнім співавтором своїх ранніх симфонічних, оперних та балетних творів.
Пізніше доля звела мого чоловіка з багатьма іншими талановитими диригентами, зокрема з яскравими представниками міцної російської диригентської школи. Але він завжди повторював, що такого взаєморозуміння, яке одразу виникало зі Стефаном Турчаком при розучуванні нового твору, з іншими диригентами інколи доводилося досягати шляхом дискусії та зіткнення точок зору. За його твердженням, Турчак грав його музику так, ніби сам її написав. Ніколи не виникало розбіжностей у розумінні темпів, образного змісту, загальної побудови твору.
Під орудою Стефана Турчака були записані на платівку і видані фірмою «Мелодія» такі твори Віталія Губаренка, як опера «Загибель ескадри», моноопера «Листи кохання», дві сюїти з балету «Камінний господар». Завдяки Турчакові, який певний час очолював Головний симфонічний оркестр України й провів із ним гастрольне турне різними містами колишнього Радянського Союзу, слухачі за межами України познайомилися з такими яскравими зразками української симфонічної творчості, як Третя симфонія Бориса Лятошинського, й щойно написана Друга симфонія Віталія Губаренка. Останній твір композитор присвятив його першому виконавцю — Стефанові Турчаку.
Цікаве пояснення давав диригент, чому його красиве українське ім’я з якогось моменту стали міняти на афішах і d спілкуванні на Степана. За його зізнанням, одному з тодішніх партійних ідеологів, які тоді керували мистецтвом, його справжнє ім’я здалося «іноземним» і тому підозрілим. Як вогню, такі ідеологічні наглядачі лякалися d ті часи так званого українського буржуазного націоналізму. Ось і запропонували Стефану стати Степаном.
У свою роботу Стефан вкладав колосальний запал і величезні енергетичні затрати. Після закінчення концертів і вистав довго не міг заснути. Одного разу я стала свідком цього, коли поїхала слідом за ним у Ленінград. Тут 18 червня 1965 року в знаменитій Великій залі Ленінградської філармонії відбувся концерт із творів українських композиторів, який провів Турчак, ставши на чолі уславленого колективу, — Симфонічного оркестру Ленінградської філармонії. І оркестр, і публіка тепло вітали посланця України, дали схвальну оцінку виконаним творам, зокрема Концерту-поемі для віолончелі з оркестром Віталія Губаренка, солістом у якому виступив талановитий московський віолончеліст, колишній харків’янин Валентин Фейгін.
Чарівний красень із відкритою доброю усмішкою, Турчак одразу став центром уваги й завоював прихильність захоплених його талантом молодих дівчат. Після концерту вони його оточили й довго не відпускали, а потім, коли ми вже повернулися до готелю, виявилося, що двоє з них напросилися в гості у великий номер, де диригент мешкав, і куди ще до того запросив нас із Валентином і його дружиною Галиною, щоб відсвяткувати яскраву подію. Я побачила, який Стефан стомлений і виснажений, однак про те, щоб лягати спати, навіть не йшлося. Десь через годину-дві, коли я вже стала мріяти швидше потрапити у власний номер, він уже мав вигляд, наче й не втомлювався, був готовий спілкуватися й далі, говорити про музику, згадувати знову й знову високий рівень оркестру, перебувати під чарами ленінградських білих ночей.
«СОНЯЧНИЙ МАЕСТРО»
У спілкування Стефан був легким і відкритим. Його важко було назвати занадто красномовним, часто замість відповіді співбесідниковй слугувала його мила усмішка. Однак за пультом і під час репетицій ставав ніби іншою людиною. Він добивався досконалості й високої якості виконання, не шкодуючи власних сил, і з такою саме вимогливістю підходив до музикантів, з якими працював; міг бути різким, коли робив зауваження.
Не всім подобався такий жорсткий стиль. За чверть віку інтенсивного творчого життя йому доводилося переживати й злети, й розчарування, потрапляти в конфліктні ситуації. У останні роки, коли, здавалося, вже ніщо не могло завдати шкоди його авторитетові й стати на заваді сміливим творчим планам, з’явилися симптоми тяжкої хвороби — пухлини мозку. А люди не розуміли його стану, могли ображатися, коли він забував про свої обіцянки. Один із таких прикрих випадків стався й із нами. Стефан запросив нас із чоловіком на виставу. Це була здійснена ним постановка опери К. Глюка «Орфей».
Ми домовилися, що прийдемо в запланований вечір за півгодини до початку, зателефонуємо з прохідної до його кабінету й так потрапимо в театр. Однак у призначений час його в театрі не було, до того ж виявилося, що цю виставу проводить у той вечір інший диригент. Телефонуємо додому. Гізела піднімає слухавку й каже, що Стефан підійти до телефону не може, а про призначену нам зустріч він нічого не говорив. Можна було б сказати, що на такій сумній ноті закінчилося плідне й яскраве співробітництво й дружнє спілкування двох українських музикантів, які належали до одного покоління й разом починали свій шлях у мистецтві. Однак сталася ще одна подія, яка все розставила на свої місця.
На честь п’ятдесятиріччя від дня свого народження Стефан Турчак провів незабутній концерт у Національній філармонії України. На цей вечір і на банкет після його закінчення була запрошена музична громадськість, друзі, колеги, зокрема й ми з чоловіком. Схвильований атмосферою в залі, Стефан Турчак (усі знали, що він пережив уже дві тяжкі операції) звернувся до присутніх і зізнався, перед ким він завинив і які твори ще обов’язково хоче виконати. Серед названих імен він згадав і Віталія Губаренка. Шкода, що доля не дала диригентові можливості здійснити ці мрії й задуми.
Зустріч із Турчаком ставала важливою подією в творчій біографії багатьох людей. Але справу збереження пам’яті про великого сина Україні та унікального музиканта взяла на себе одна людина. Володимирові Івановичу Рожку поталанило певний час працювати зі Стефаном Турчаком пліч-о-пліч у столичному Оперному театрі. Це живе спілкування залишило слід і дало змогу згодом написати серйозну наукову працю про творчість диригента і його внесок у розвиток українського мистецтва.
Згодом на її основі було написано монографію «Сонячний маестро», а до цьогорічної ювілейної дати в серії «Українська книга» випущено у світ багато ілюстроване нове видання монографії, розширене й доповнене, підготовлене видавництвом «Либідь» на замовлення Державного комітету телебачення та радіомовлення України. Цілий ряд ініціатив Володимира Івановича сприяв тому, що справа Турчака має продовження. У Києві з’явилася Музична школа його імені, в музеї якої зберігаються цінні документи з особистого архіву Стефана Турчака.
Закладені визначним диригентом у музично-виконавському мистецтві традиції стверджуються й розвиваються завдяки Міжнародному конкурсу диригентів його імені, який також було засновано за ініціативою та клопотанням і який проводиться вже багато років за безпосередньої участі Володимира Івановича Рожка, нині ректора Національної музичної академії імені П. Чайковського, народного артиста України, професора.
Автор: Марина Черкашина-Губаренко
Музикознавці: Марина Черкашина-Губаренко
Джерело: Газета "День"
|