|
|
Чим дивував меломанів Мюнхенський оперний фестиваль-2016?
У пошуках актуальності
2 серпня 2016, вівторок
Поширити у Facebook
Джерело: day.kyiv.ua
Оперний театр у всі часи розвивався між двома крайностями. З одного боку, оперу вважали мистецтвом консервативним, поверхневим, схильним до зловживання зовнішніми ефектами. Нісенітниця деяких оперних сюжетів висміювалася пародистами і одержала назву оперної вампуки.
З другого боку, у створенні оперного жанру брали участь рафіновані інтелектуали флорентійської камерати, які вірили у високе призначення нового виду мистецтва і у його здатність піднятися до рівня кращих зразків античної трагедії. Ці переконання у подальшому стверджували всі визначні оперні реформатори, починаючи з К.В. Глюка і завершуючи сміливими новаторами минулого століття.
Підняти статус опери як мистецтва глибокого і впливового прагнуть сучасні режисери, творці так званого режі-театру. Їх експерименти з осучаснення класичних творів викликають гарячі дискусії. Однак у кращих постановках вдається відкривати у відомому матеріалі нові смисли, пов’язані з актуальними проблемами сьогоднішнього складного світу.
Режисерському оперному театру властиве захоплення новітніми технічними досягненнями і широке використання медіатехнологій. Акцент нерідко переносять на видовищний бік вистави.
КИТАЙСЬКА ЕКЗОТИКА І ВІЗУАЛЬНА АГРЕСІЯ
Перебільшена увага до технічних новацій, використання методів, розповсюджених у шоу-бізнесі, може мати негативні наслідки і відсунути на другий план музику та її зміст. Саме так сталося у мюнхенській постановці опери Дж. Пуччіні «Турандот», буквально перенасиченій зоровими враженнями і зовнішніми ефектами. Китайська екзотика сюжету відбилася у строкатих кольорах костюмів, гіперболічних атрибутах східного колориту, сучасних світлових рекламах.
Зовнішня візуальна агресія сполучалася із самодостатніми елементами концертного видовища — виступами повітряних гімнастів, виїздами учасників масовки на роликах, танцями стилю хіп-хоп, постійними змінами відеопроекцій і навіть використанням 3D-зображень. Виставу втілила відома іспанська постановочна група Ла Фура дельс Баус. Її учасники починали свій шлях як творці перформансів і вуличних дійств. Однак уже майже два десятиліття група одночасно працює над оформленням оперних вистав на різних світових сценах. Результати бувають надзвичайно переконливими, як, наприклад, при постановці у Барселоні у 2007—2008 роках тетралогії Р. Вагнера «Перстень нібелунга». Однак у «Турандоті» відтворення сучасного медіапростору у його глобальному східному варіанті ніби перетворилося на самодостатню задачу. У джунглях гігантського міста розваг і жорстоких видовищ загубилася зворушлива історія самовідданого кохання маленької рабині Ліу (російська співачка Ірина Лунгу). Прямолінійною здалася і диригентська інтерпретація Ашера Фіша.
МІЖ ФАНАТИЗМОМ І МИЛОСЕРДЯМ
Зовсім інший, аскетичний і стриманий принцип сучасного режисерського прочитання був продемонстрований у фестивальній прем’єрі опери Ф. Галеві «Жидівка». Цей твір свого часу був популярним не лише у Парижі, де він народився і дав початок жанру великої французької опери на історичні теми. Опера входила до репертуару і українських театрів. У важких умовах після громадянської війни, коли театри ледь виживали, у листопаді 1922 р. на харківській сцені з успіхом пройшла постановка «Жидівки», у якій видатним інтерпретатором партії Єліазара став відомий український тенор Ю. Кипоренко-Даманський. У наступних сезонах до нього приєдналася яскрава виконавиця партії Рахилі М. Литвиненко-Вольгемут. Тричі з’являлася опера Ф. Галеві у афіші Одеського оперного театру. Один раз її навіть співали на ідиші, який тоді радянська влада визнавала як мову єврейської національної культури. Історія постановок «Жидівки» надовго перервалася у зв’язку з гострими політичними подіями. У Німеччині твір підпав під заборону з перемогою націонал-соціалізму. Остання постановка в Україні відбулася у передвоєнний сезон на одеській сцені, і з того часу в українських театрах опера не ставили.
Баварська державна опера повернулася до колись надзвичайно популярного твору після 85-річної перерви. Іспанський режисер Каліксто Бієту, німецький сценограф Ребекка Рінгст, художник по костюмах Інго Крюглер, французький диригент Бертран де Біллі зробили наголос на гострій актуальності опери Ф. Галеві у сучасному світі, який роздирають релігійні протиріччя і конфлікти на релігійному ґрунті. За словами режисера, його цікавила не стільки протилежність релігійних уявлень, обрядів і ритуалів християн та іудеїв, на яких за сюжетом тут спрямована агресія натовпу, скільки їх схожість. У конфліктному зіткненні фанатизму і ненависті із милосердям та любов’ю перемога останньої стверджується у вчинках двох жінок-суперниць Рахиль і Євдоксії (Олександра Курчак, Віра-Лотта Бьокер). Саме вони, іудейка та християнка, які належать до ворожих станів та протилежних соціальних прошарків, виявилися здатними подолати почуття помсти і врятувати життя коханого чоловіка, пробачити йому зраду і обман. Як наголошував апостол Павло, це той випадок, коли сила духу проявляється у слабості.
На відміну від цього, непримиримістю завершується зіткнення двох чоловіків. Обидва вони, безправний іудей Єліазар і могутній кардинал Броньї, колись пережили трагічні події у особистому житті, під час яких відбулася їхня давня зустріч. Тепер лише Єліазар знає і може відкрити кардиналу таємницю спасіння його доньки, яку він вважав померлою. Однак ненависть до християн, винних у знищенні його синів і у вигнанні з Риму, стала сенсом життя Єліазара. Колись він спас маленьку доньку Броньї і виховав як власну дитину. Та попри любов до Рахилі, яка вважає його справжнім батьком, бажання помсти перемагає, і він власноруч відправляє її на смерть. Інтерпретація цього складного образу стала незвичним творчим завданням для відомого тенора Роберто Аланья, у репертуарі якого переважали постаті палких юних коханців. Виразно вирішений мізансценічно і виконаний з психологічною глибиною Роберто Аланья і Айно Енгером-Броньї кульмінаційний дует-двобій чоловіків. Принижений і розчавлений Броньї молить про милосердя, якого не залишилося у спаленій ненавистю душі іудея.
У виставі багато символіки, алюзій до євангельських мотивів. Постановники відмовилися від пишнот і ефектних костюмних сцен великої постановочної опери, від розгорнутих балетних епізодів. Костюми і декорації витримані у темних тонах, на тлі яких виділяється лише зелене плаття Рахилі. Вирішення хорових сцен нагадує функції хору у жанрі пансіонів. Історія Христа як агнця, невинної жертви релігійного фанатизму повторюється у світі у різних варіантах. І поки що ніхто так і не знайшов відповіді на запитання, як вилікувати фанатиків?
Автор: Марина ЧЕРКАШИНА-ГУБАРЕНКО
Музикознавець: Марина Черкашина-Губаренко
Джерело: day.kyiv.ua
|