|
|
Музичний продюсер Олександр Пірієв: Шоу-бізнес не може стати взірцем ідентичності держави
30 квітня 2020, четвер
Поширити у Facebook
Олександр Пірієв — віолончеліст, закінчив Національну музичну академію України імені Чайковського, магістр музичного мистецтва.
Два роки тому очолив головну музичну редакцію Радіо «Культура».
Ще від початку навчання у музичному виші, з 2002 року, учасник численних міжнародних фестивалів в Україні та за кордоном.
А згодом став одним з організаторів гучних проєктів у галузі класичної музики в Україні, співпрацюючи, зокрема, з прославленими Мирославом Скориком та Євгеном Станковичем.
Із 2016-го Олександр — генеральний менеджер Національної концертної агенції, яка об’єднала багатьох знаменитих виконавців, композиторів та колективи України.
Лише протягом сезону — близько пів сотні нових проєктів
— Олександре, найзрозуміліше для більшості — нематеріальну творчість показати математично. Це стало приводом для того, щоб ви підрахували, що ви як музичний продюсер причетні до створення загалом понад 500 проєктів.
— Кількість для мене не була ніколи головною. Якість важливіша й цікавіша. Бо чим складнішим є проєкт — тим цікавіше його втілювати! Коли готувалися до реалізації одного з нових проєктів в Україні, партнери запитали, чи можна вказати кількість успішно втілених проєктів команди або загальне число концертів, оскільки йшлося про мою діяльність у сфері музичного менеджменту — понад 15 років. Це було у 2018-му. Тоді, продивляючись звіт декількох років діяльності своєї концертної агенції UKR Artists, збагнув, що лише протягом одного концертного сезону реалізуємо близько пів сотні нових проєктів: концертів, турне, фестивалів тощо. А загальна їх кількість за весь час — понад 500 унікальних заходів. І проєкти часто складаються з кількох концертів чи подій, а то й десятка. Як, скажімо, «Дні Музики Мирослава Скорика» у 2013-му або «Три С» 2016-2017 років, фестиваль Kharkiv Music Fest у 2018-му. І кожен був певним викликом та чимось абсолютно новим для мистецького життя України.
— У розвинутих європейських країнах, США, Канаді класична музика серед інших напрямів є королевою, у нас — пасинком. Чому сформувалося в Україні таке ставлення?
— Відповідь на це запитання, за всієї його очевидності, не є простою. Для більшості країн Європи класична музика є не стільки частиною музичної культури — культури цивілізованої, скільки самим портретом значущості цієї країни в світі. Бо економіки змінюються, політики змінюються, але лише через культуру можна зрозуміти велич і міць Держави.
Для сусідньої Польщі культура — взагалі цемент нації, коли вони згадують, скажімо, Шопена. Бо він для більшості поляків не просто митець, а символ боротьби за незалежність, за ідентичність. Але пишаються поляки не на словах, а справами. Не буду перелічувати тисячі проєктів польської музики по всьому світу завдяки колосальній роботі створеного трохи більше 20 років тому Інституту Адама Міцкевича. На культуру Польща офіційно витрачає 1% держбюджету. Це в межах 6-10 млд. євро! Тож у Польщі сьогодні будуються нові сучасні концертні зали, а ми знаємо такі імена, як Кшиштоф Пендерецький, музику якому замовляли інші країни, і зрозуміло, що виконують її кращі музиканти світового рівня, бо престижно.
В Україні склалася загальна ситуація, або швидше тенденція, де культура є не складовою політики держави, а існує як розважальна сфера. Варто ще зважати, що класична музика ще й не є зрозумілою для більшості, а значить, є синонімом чогось архаїчного і не надто престижного нині «елітного-інтелігентного». В результаті, обираючи між рестораном і оперою, більшість однозначно вибере перше, на жаль.
Наприклад, маємо феноменальну фольк-оперу Євгена Станковича «Коли цвіте папороть» — замовлення у 1970-х французьким антрепренером для запланованої серії в легендарному Гранд-Опера в Парижі. Проте українську постановку через внутрішню заборону в СРСР, як відомо, не показали. І лише після понад 25 років (!) незалежності України цей цілісний твір побачив світ.
Ганебно, що музиканти класичного сегменту в очах більшості наших співвітчизників і можновладців завжди посідають другі ролі. Утім тільки-но талант з України отримує славу за кордоном, докладаючи надзусиль, — керівники наших національних концертних закладів нагадують йому про патріотизм і просять повернутися з виступами на рідній землі практично за спасибі, якщо порівняти з гонорарами в інших країнах. Гірко це бачити, особливо стосовно молоді!
— Ви зуміли організувати масштабний проєкт «Три С», який цьогоріч заслужено потрапив у список номінантів Шевченківської премії. Чи відразу пристали на пропозицію Мирослав Скорик, Євген Станкович і Валентин Сильвестров, з якими ви працювали й до того?
— Як правило, більшість тих проєктів, які в майбутньому стають масштабними, я продивляюся на менш значних або менш помітних заходах. Навіть якщо зовні проєкт може виглядати як суто просвітницький, проте його основна мета — щоб слухач отримав задоволення. Так було і з «Три С». Шлях до його втілення почався задовго до 2016 року.
Із Мирославом Скориком, Євгеном Станковичем і Валентином Сильвестровим я знайомий достатньо давно. Незважаючи на свій статус корифеїв, який може характеризуватися забронзовілістю, одразу скажу: все навпаки. Їхньому швидкому розуму, розумінню ситуації позаздрять багато молодих. Тому хоч концепція «Три С» була нестандартна, утім настільки проста і зрозуміла, що підтримку я отримав майже одразу. Хоча і доводилося під час уже існуючого проєкту робити корекції.
Упродовж 2016-2017 років відбулося понад десять концертів, як правило, за участі знаменитих композиторів, у вщерть заповнених залах філармоній та оперних театрів у Києві, Львові, Одесі, Харкові, Чернівцях, Вінниці та Івано-Франківську. До речі, на прем’єрному концерті у Львові — рідному місті Мирослава Скорика — всі зібрані кошти (а це понад 150 тис. грн) ми переадресували в Охматдит у дитячу реанімацію. Із Євгеном Станковичем доїхали навіть у Коломию. А заключний гала-концерт провели у столиці в Національній опері України з музикою всіх трьох «С».
— Чим захоплюють такі музичні мандрівні проєкти?
— Насправді такі проєкти — моя слабкість. Першим і таким довготривалим залишається на моїй пам’яті «Віолончельна Пектораль». Саме з ним, певною мірою «рекламуючи» віолончель, я неодноразово грав у кількох десятках міст по всій Україні. І головне — поряд із «мільйонниками», обласними центрами було багато маленьких міст, як, наприклад, Городенка Івано-Франківськї області або Володимир-Волинський біля Луцька. Цей проєкт тривав кілька років у форматі турне, і я ще раз переконався, що класична музика мусить звучати всюди. Особливо в невеличких містах, де такі акції відбуваються, як правило, з аншлагом. А ще бачу на концертах велику дитячу аудиторію.
Нав’язування цінностей під гаслом «нове — краще»
— Ви оптиміст чи песиміст у прогнозах щодо концертної діяльності після пандемії коронавірусу? Яким бачите далі музичний рік в Україні?
— Я однозначно оптиміст, хоча наш музичний ринок постраждає чи не найбільше. Поки існує невизначеність у поборенні пандемії — всі процеси заморожені. Утім одне з закономірних хвилювань не так про термін карантину, як про майбутнє повернення глядачів до концертної зали. Є серйозна причина переглянути моделі менеджменту та маркетингу. Звичайно, пандемія коронавірусу позначилася на міжнародній співпраці. Тому ми в UKR Artists вже розробляємо кілька сценаріїв розвитку в залежності від ситуації.
лобіює фінансово-податкову підтримку собі шоу-бізнес, натомість соціально значущу культуру спочатку запропонували залишити без бюджетних 7 млрд грн. Далі митцям неначе трохи вдалося відвоювати фінансування з держбюджету. Чи може в цьому питанні в Україні перемогти здоровий глузд?
— В останні роки в нашій країні відбувається суттєве нав’язування цінностей під гаслом «нове — краще». І я вбачаю у багатьох псевдокультурних ініціативах спробу переконати суспільство в єднанні високої культури з популярною, яке вигідно називати «вітчизняна». І намагання окремих представників комерційного музичного бізнесу, які працюють у моделі шоу-бізнесу, зробити якісь змагання з високою академічною культурою, яка є взірцем ідентичності Держави, — виглядає більш ніж дивним. Бо соціально значуща культура ніколи не буде бізнесом, хоча може приносити певний прибуток.
На жаль, маємо ситуацію, коли представники серйозного мистецтва (митці, керівники закладів) не є однодумцями з нинішніми керівниками державного сектору в профільних напрямах. Від минулих виборів до Верховної Ради кудись зник Комітет з культури і духовності. І профільне міністерство перестало бути автономним — то воно з молоддю і спортом, то з інформаційною політикою. А ще в останні роки у штаті Міністерства культури не було жодного профільного фахівця з музичного мистецтва...
На мій погляд, усе це — одна з причин, чому на сході країни вже шість років поспіль гинуть наші воїни-герої. Відсутність самоідентичності людей на Донбасі як українців починалася саме з проблем із культурою — відсутності рідної мови, літератури, музики. Ковбаса втримає натовп певний період. І лише культура спроможна єднати і направляти.
«У нас залишається найбільший скарб
— Чи зазнали змін у зв’язку з карантинними заходами музичні програми Українського радіо? Де бажаючі можуть послухати записи програм?
— Звичайно, карантин вніс певні зміни у роботу моєї музичної редакції на Радіо «Культура». Утім у нас залишається найбільший скарб — Художній фонд із фонограмами записів кращих музикантів України та світу за останні 70 років. І хоча частина прямих ефірів скоротилася, але зараз, за умов самоізоляції, наше радіо, певно, — одне з найзатребуваніших.
Я і мої колеги залишаємося на вістрі подій. Ми розповідаємо, чим живе зараз наш музичний світ, спілкуючись із керівниками концертних та навчальних закладів, очільниками міст із різних куточків України.
До слова, слухачі радіо «Культура» чують лише ексклюзивні записи — їх украй рідко можна знайти у вільному доступі в інтернеті. Також у нас регулярно звучать записи від наших партнерів — починаючи з британської BBC і закінчуючи ще сотнею державних та суспільних мовників, які разом з нами входять до Європейської мовної спілки.
— Що потрібно сфері класичної музики в Україні, щоб розвиватися?
— Розкажу вам із цього приводу одну знакову історію з мого життя: коли мені було років 13, доля мене познайомила з унікальною особистістю — вчителем з великої літери Олександром Дмитровичем Тищенком. Під час першої зустрічі він сказав моїй мамі: «Будемо робити з Олександра спочатку людину, потім музиканта, а вже потім віолончеліста». Слова ці, як я тепер можу розуміти, не просто філософські, демонструють систему виховання найвищого гатунку.
Це потім я дізнався, що мій учитель свого часу був запрошений на посаду директора знаменитої львівської «десятирічки» імені Соломії Крушельницької і вибудував цілу систему виховання і викладання, в результаті якої учнів цієї школи забирали одразу в Москву — тогочасну столицю СРСР. І такі славетні імена, як скрипалі Богодар Которович і Олег Криса, альтист Юрій Башмет, піаністи Олександр Слободяник і Віктор Єресько, — всі вони вихованці цієї школи, оминаючи Київ як столицю УРСР, будували з дитинства світову кар’єру.
Вважаю, що те зерно, яке посіяно в дитинстві, — обов’язково проростає в майбутньому. Це я до того, що для розвитку культури потрібна титанічна і системна робота, до того ж робота справжніх професіоналів.
Головне завдання — почати з основ. Найперше треба: предмет «Музика» повернути до загального навчального процесу, і не тільки дошкільного; підтримувати і розвивати дитячі мистецькі школи; фінансово підтримувати талановиту молодь та спеціалізовані навчальні заклади; забезпечити повноцінне фінансування таких інституцій, як УКФ та Український інститут.
Все це має базуватися на нормативах так званої державної культурної політики з розумінням мети на найближчі 10-15 років з базовими аспектами цінностей. Усе інше допоможуть зробити фахівці. Їх достатньо. Але й оплата такої роботи має бути конкурентною, як будь-яка інша. Розвиток культури — не одномоментний процес. Але дуже помітний! І зруйнувати його легко, а поновити складніше.
Автор: Валентина САМЧЕНКО
Діячі мистецтв: Олександр Пірієв
Джерело: Україна молода
|