|
|
Роман Юсипей: «Баяніст — це і щира душа, і порушник музичного спокою»
16 листопада 2012, п'ятниця
Поширити у Facebook
 Нещодавній приїзд в Україну видатного композитора Софії Губайдуліної став центральною подією культурного життя країни.
Ініціатором і організатором цього візиту, а також виконавцем баянних партій у творах Софії Асгатівни виступив Роман ЮСИПЕЙ — баяніст, музичний оглядач.
Народився він 1979 року в Херсоні, 1998-го закінчив Херсонське музичне училище (клас П. М. Башмакова), 2006-го — Національну музичну академію України імені П. І. Чайковського (клас професора М. А. Давидова).
У 2009—2012 рр. стажувався у Вищій школі музики і театру Ганновера (Німеччина, клас професора Ельсбет Мозер).
Стипендіат громадського фонду «Російське виконавське мистецтво» (2009—2010), Добродійного фонду Ієгуді Менухіна (з 2010-го).
Лауреат IX Міжнародного конкурсу Premio di Montese (Італія, I премія), I Міжнародного конкурсу Golden Accordion (Нью-Йорк, США, II премія). Член журі міжнародного конкурсу акордеоністів у Ланчано (Італія).
Як соліст здійснив понад 50 концертних виступів із диригентами Романом Кофманом, Володимиром Сіренком, Богодаром Которовичем, Петром Товстухою, Володимиром Рунчаком, Володимиром Сивохіпом, Станіславом Веляником. Активно співпрацює з сучасними композиторами.
Перший виконавець творів Гії Канчелі, Ж. Фонтін, Вікторії Польової, Дмитра Курляндського, Олександра Щетинського, Ганни Гаврилець, Алли Загайкевич, Сергія Зажитька, Сергія Пілютікова, Максима Коломійця, Олександра Хубєєва, Богдана Сегіна, Любави Сидоренко, Золтана Алмаші, Максима Шоренкова.
Автор низки проектів у рамках міжнародних фестивалів нової музики, серед яких «Баян з усіма невідомими», «Баянний екстрим», De profundis (за творами Софії Губайдуліної), Only YOUsipey (Музика гендерних парадоксів).
Ми звернулися до Романа із проханням розповісти про візит Губайдуліної та про баян як серйозний академічний інструмент.
— Чому ти обрав саме баян? Як це сталося?
— Батько в дитинстві займався на баяні в сільській музичній школі. Нотний зошит із записаними ним тоді від руки польками і вальсами й досі зберігається в нашій родині. Чверть століття поспіль і мене відправили тим же шляхом. Стосунки з музикою були як у будь-якої нормальної дитини: і уроки прогулював, і годинник переводив, щоб обов’язкову норму занять скоріше виконати. Найприємнішим було замість розучування якоїсь фуги або фіналу концерту (в дитинстві всяке довелося переграти) відкрити збірник «В колі друзів» — і тобі радість, і оточенню. Потім звик, втягнувся. Та й педагоги, треба сказати, були чудовими.
— У чому головна складність роботи з таким інструментом, і як ти її долаєш?
— Складність номер один: періодичний біль у попереку від носіння на собі 18 кілограмів. Способи подолання — тренування м’язів спини і придбання в далекому майбутньому транспортного засобу з двигуном внутрішнього згорання. Складність номер два: ярлики, що приклеїлися до баяна, на зразок «парії музичного співтовариства», «інструмента сільських клубів» тощо. Долаються вони довгою роз’яснювальною роботою та особистим прикладом. А якщо й їх бракує — фізичним впливом на носія стереотипів.
— Очевидно, баян — «важкий» у всіх сенсах інструмент. Як ти досягаєш легкості?
— (з підозрою) Що означає, у всіх сенсах?! (патетично) На світі не було, немає і не буде величнішого й прекраснішого для людей інструмента за баян!
— Добре, виправлюсь: у чому краса баяна? Які можливості він дає виконавцеві?
— Краса в близькості, майже сіамському з’єднанні з тілом виконавця. У загальному диханні, пульсі. У гамі фарб: від якоїсь дуже простодушної людської теплоти до огранованого органного холоду. Це інструмент відразу декількох амплуа. Він і демократичний, і елітарний, класично благозвучний у творах старовини, задушевний у народній пісні й по-авантюрному гострий у танго.
Баяніст — це й щира душа, й порушник музичного спокою. Не можу не пригадати напутні слова Сергія Проскурні: «Романе, баяніст має бути алкоголіком, шибайголовою, сексуальним маніяком. Де це все?!» Каюся, не допрацював. Але, скажи, чим може здивувати людей, наприклад, піаніст? Тільки талантом. Баяністам, через молодість свого інструмента, ще довго належить доводити своє рівноправ’я на концертній естраді. Але так само довго дарувати людям вибухове відчуття відкриття чогось нового, яскравого, незвичайного. І навіть приховувати за цим спалахом деякі свої недоліки.
— Чи багато в цілому, за твоїми спостереженнями, людей грають на баяні саме серйозний репертуар — в Україні та в Європі, якщо порівняти?
— Що ти маєш на увазі під словом «серйозний»? Сучасну академічну музику? Повір, одне лише виконання Юрієм Шишкіним «Іскорок» Мошковського або Олександром Скляровим «Ретро-сюїти» Підгорного набагато серйозніше за безліч кон’юнктурних потуг приєднатися до «актуального музичного процесу».
Одна людина сказала мені, що справжній музикант визначається за вмінням грати Баха, Моцарта й Шуберта. Думаю, він має рацію. У розумінні здатності робити це і, в той же час, відкривати київській публіці твори сучасних композиторів мене завжди приголомшував Павло Фенюк. Якщо говорити про пропаганду нової музики в Україні, тут неповторний одеський баяніст Іван Єргієв. Взагалі, баяністів, які присвятили своє життя сучасному мистецтву, на Заході, мабуть, більше. Це пов’язано з соціальним замовленням, абсолютно іншою інтенсивністю концертного життя.
— Продовжуючи тему композиторів: як і коли ти познайомився з Софією Губайдуліною?
— Восени 2001 року в бібліотеці НМАУ імені Чайковського. Знайшов у каталозі збірник її творів із надрукованою партитою «Сім слів» для баяна, віолончелі та струнних. Зняв копію й у темному провулку несподівано підійшов до маестро Романа Кофмана зі словами: «Хочу з Вами це зіграти». Незважаючи на все дивність ситуації, через два місяці ми виконали твір у Національній філармонії. Після концерту в артистичну привітати мене зайшов не хто інший, як Гія Канчелі, який був тоді в Києві на гастролях театру Роберта Стуруа. Таким був початок.
— Чому тобі подобається її музика?
— Пам’ятаю, коли ми працювали над її баянним концертом «Фахверк», вона постійно повторювала: «Тут є щось звірине. Я люблю цього звіра!» Композитор почула в баяні щось своє, відкрила його нову, «дику» подобу. У цій музиці — з надлишком болю, відчаю, гніву, прояснення, тріумфування — того, що відчуваєш у головні моменти свого життя. Тому відразу починаєш їй довіряти.
— Як до тебе прийшла ідея привезти її до нас? Чи важко було організувати цей візит?
— Основна складність полягала в тому, що Софія Асгатівна, зважаючи на поважний вік і відчайдушне бажання захистити свій час для творчості, часто відхиляє пропозиції такого роду. Вже на зворотному шляху до Німеччини вона зізналася, що нещодавно відмовилася від поїздок у Чикаго, де мав виконуватися її «Лабіринт» для 12 віолончелей, і в Канаду, де Анне-Софі Муттер гратиме її Другий скрипковий концерт.
Процес втілення задуму — від його виникнення до моменту реалізації — зайняв близько восьми місяців. Ідея прийшла в Ганновері, за чаркою чаю з чудовим литовським піаністом Гінтарасом Янушевічусом. Він мені тоді сказав: «Запам’ятай, швидше за все, на тему України у тебе з Губайдуліною відбудеться тільки одна розмова. І якою вона буде, залежить від тебе».
Я доклав максимум зусиль. Звичайно, величезне враження на неї справив імідж очолюваного Володимиром Сивохіпом львівського фестивалю «Контрасти», де в різний час за участю авторів проходили концерти Пярта, Васкса, Пендерецького, Сильвестрова. Зовсім «не нашкодила» наміру приїхати ідея Національної музичної академії в Києві вручити їй мантію почесного професора. Вже на місці не розчарували, а, навпаки, надихнули композитора камерні оркестри «Київські солісти» й «Віртуози Львова», диригенти Володимир Сіренко і Станіслав Веляник, скрипаль Марія Ткачик, віолончеліст Іван Кучер.
— Чи вдалося здійснити все, що було заплановано?
— Багато з тих, хто спостерігав із боку, були приголомшені: як удалося все так спланувати і здійснити, буквально по годинах. Ну а те, що не вийшло, залишимо за кадром. Врешті-решт, все тримається на людях, організаціях, які можуть узяти на себе відповідальність. Коли в критичні моменти директор Львівської філармонії виголошує: «Я гарантую, що проект в будь-якому разі відбудеться», а керівник Росспівробітництва в Україні до двох годин ночі чекає в Бориспільському аеропорту літак, що спізнюється, з Губайдуліною, розумієш, що тільки завдяки такому ставленню до роботи, до партнерів, врешті-решт, до музики можна робити щось по-справжньому серйозне.
— Що тобі найбільше запам’яталося під час особистого спілкування з композитором?
— Її невтомність. Нічний переліт до Києва, дві години сну, ранковий рейс до Львова й відразу репетиція з оркестром. Потім прес-конференція, зустріч із студентами і педагогами у Львівській музичній академії (до речі, її блискуче провела музикознавець Любов Кияновська) й потім дві незабутні години роботи віч-на-віч у кабінеті проректора. Вже наступного ранку на новій оркестровій репетиції я бачив перед собою не поважну матрону, стомлену подорожжю, а дівчинку Дега, що летить залою.
— Чого ти навчився під час цієї поїздки?
— Знаєш, бути організатором і одночасно виконавцем, що виконує соло, неймовірно складно. По суті, цього не можна робити. А чого навчився, так це доводити до кінця те, що почав, навіть на межі сил.
— Ти задоволений усіма моментами свого виконання?
— Кажучи чесно, я зізнався Губайдуліній, що для виконання її музики мені не вистачає однієї дуже важливої речі — як слід походити до спортзали. Це будь-хто підтвердить. Після київського виконання її «Семи слів Ісуса на хресті» до мене підійшов композитор Валентин Сильвестров, поклав руку на плече і виголосив: «Треба ж, воскрес... А я думав, до кінця не доживете».
— Яке значення приїзд Софії Асгатівни має для української музики і виконавства в цілому?
— Сталася унікальна подія, що вибиває наше життя із буденної колії, справжній культурний струс. Колосальний інтерес, зокрема серед молоді. Відчуття СПІВ-буття з класиком, еталоном, мірилом. До того ж наші світи продовжують пов’язувати живі нитки. Як, наприклад, Софії Асгатівні судилося зустріти на концерті в Києві нашого прославленого флейтиста, професора Олега Кудряшова, з яким вони разом навчалися в Московській консерваторії. А у Львові — екстравагантну пані, з якою колись довелося жити в одній кімнаті в гуртожитку!
Щодо баянного виконання, наведу слова професора Львівської музичної академії Дмитра Кужельова. Він написав мені, що після концерту зустрівся з колегами-піаністами, які заявили, що баян став для них справжнім сюрпризом, вони змінили ставлення до цього інструмента й по-новому тепер його сприймають.
— Насамкінець, яким ти бачиш ваше майбутнє — тебе і твого інструмента?
— Світлим і обов’язково спільним.
Автор: Дмитро Десятерик
Виконавці: Роман Юсипей
Джерело: Газета "День"
|