| Стаття |
|
|
|
|
Музика бентежних душ: що таке справжній джаз та про що він оповідає
Як зароджувався цей музичний стиль і яких форм набрав на сьогодні
7 червня 2018, четвер
Поширити у Facebook
Наприкінці червня у Львові традиційно пройде масштабне свято джазу – міжнародний фестиваль Leopolis Jazz Fest. Цьогоріч він проводитиметься вже увосьме. Донедавна захід, започаткований у 2011 році, мав дещо іншу назву – Alfa Jazz Fest. Щорічно львівський музичний openair відвідують близько 100 000 слухачів з України та зарубіжних гостей. У 2016-му популярне британське видання The Guardian визнало Alfa Jazz Fest одним із кращих джазових форумів Європи.
З року в рік кількість шанувальників джазу в Україні зростає. Відчуття і розуміння цієї музики вважається візитівкою освіченої та духовно розвиненої людини. Але не всім вистачає наснаги розібратися у розмаїтті стилів та напрямків такої багатогранної музики, адже за кожним з проявів джазу стоїть свій, складний і драматичний, бекґраунд. Музикознавець Ольга Кізлова спеціально для Mind підготувала стислий огляд історії джазу. Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі першу частину цього матеріалу, присвячену саме зародженню й становленню джазових традицій у світі.
Літній день…
Влітку життя легке, бебі...
Танцюють рибки,
Потрібно бавовну знімати.
Грошей повна хата,
Твій батько багатий, бебі...
Веселу пісню
Співатиме мати...
Це рядки з тексту, можливо, найбільш відомого джазового стандарту – Summertime. Музика належить американському композиторові Джорджу Гершвіну, слова – його братові Айрі. У ньому американська чорношкіра мати заколисує, заспокоює дитя, втішаючи й обманюючи разом з ним себе і нас – тих, хто чує цю колискову-блюз, щоб забути хоч на деякий час про своє нестерпне життя. Ця тиха сумна пісня – суть усього джазу: високого прекрасного мистецтва, народженого темношкірим населенням США і розпорошеного по всьому світу. І немає ані великого, ані маленького народу, який не знав і не любив би його.
Із чого починався джаз? Наприкінці ХІХ – початку ХХ століття, невдовзі після скасування рабства, на території Сполучених Штатів, а точніше, в бідняцьких кварталах Нового Орлеана виник абсолютно новий музичний стиль – джаз (jazz). Слово, ймовірно, має еротичне походження. Народжене в «рожевих» кварталах величезного порту, на сленгу воно означає фізичний бік кохання. Однак справжня історія цієї музики, суть цього великого музичного явища набагато складніша і лежить у площині трагічної долі негритянського населення США. Народження джазу відбулося в результаті злиття багатовікової культури нащадків африканських рабів, яких силоміць завозили в західну півкулю протягом ХVII–XVIII століть, з європейською музичною культурою білого населення цього регіону планети.
Музика була єдиним надбанням, яке в трюмах кораблів вивезли з Африки раби. До того, на батьківщині, вона супроводжувала всі форми побуту африканців: полювання, риболовлю, приготування їжі, збір хмизу, релігійні та сімейні обряди: шлюбні свята, досягнення повноліття, народження, похорон – усе мало своє музичне оформлення.
Для африканця обряд – це рух, рух – танець, а танець – ритм.
Темношкірий імпровізатор своєрідно поєднує танець, спів та гру на численних ударних інструментах в синкретичній єдності. У Новому Світі почалося поступове формування нової, вже американізованої культури чорношкірих рабів. Почнемо з того, що мовою спілкування різноплемінних робітників стала мова господарів. Під час важкої праці на полях вони співали, аби полегшити свою монотонну виснажливу діяльність.
Так народилися перші англомовні трудові пісні американських негрів. Потім з'явилися негритянські балади, створені в наслідування завезеним господарями англо-кельтським. Вони стали відомі афроамериканцям завдяки їх життю поруч з вихідцями з Європи. Часом – з вистав так званих менестрельних театрів – мандрівних труп білих артистів, що пародіювали чорношкірих чужинців, популярність яких у США в другій половині XIX століття була величезною.
Важливою віхою в житті рабів стало їх залучення до християнської релігії.
У протестантській церкві, найбільш поширеній у Північній Америці, африканці, які доти ніколи не чули багатоголосого співу, познайомилися з хоровими релігійними гімнами. Засвоївши їх нескладну, привабливу для серця музику, раби стали вводити в її виконання елементи імпровізації. Так з'явилися спірічуелс – багатоголосні хорові духовні пісні американських негрів, що за біблійними сюжетами приховували горе і гнів знедоленого народу.
Однак найбільш істотний вплив на джаз згодом справив блюз – негритянська сумна любовна пісня. Він виконувався соло в супроводі гітари або губної гармоніки. Нерідко тематика блюзів була соціальною: про втрачену людську гідність, про безробітних волоцюг, які з'явилися після скасування рабства, про непосильну працю, «тюремні» блюзи. «Я сміюся, щоб не плакати», – співається в одному з них. Ці предтечі джазу – трудова пісня, балада, спірічуелс і блюз – підготували і сформували його музичні риси.
Традиційний джаз і свінг. Зародження джазу пов'язане зі спробами інструментальної імітації вокальних блюзових інтонацій. Перші новоорлеанські джазові ансамблі, які акомпанували танцям веселих темношкірих дівчат – мешканок «любовних» кварталів – і їхніх приятелів, грали кадрилі, польки, вальси.
Це були музиканти – колишні раби, вони бриньчали виключно по слуху і не могли не внести у свою гру інтонацій негритянського співу, ввібравши їх з молоком матері.
Міні-оркестри складалися з 1–2-х корнетів (мідних духових інструментів, схожих на трубу, які виконували мелодію), кларнета, що «обвивав» її мереживами поліфонічних «відгалужень», і тромбона, який створював гармонійний супровід. Не менш важливою була ритмічна група: величезна мідна басова туба, банджо й іноді великий барабан.
Подібні ансамблі брали участь не лише у вечірках: вони супроводжували вуличні паради, карнавальні ходи, пікніки, весілля та похорони. Нерідко, супроводжуючи ходу на цвинтар, чорні музиканти грали траурні марші, а на зворотному шляху – нехитрі веселі мелодії. І афроамериканці, які ось тільки-но понуро йшли за труною, поверталися назад уже пританцьовуючи.
Пізніше для музики менестрельних вистав і танців стали використовувати фортепіано, що імітувало гру перших джазових оркестрів.
Ранньоджазові фортепіанні стилі отримали назву регтайм (від англ. ragtime – «рваний час», оскільки ґрунтувалися на безперервному синкопуванні) і бугі-вугі (назва походить від складової імітації манери гри, теж повністю синкопованої). Настала ера традиційного джазу, що тривала до 30-х років минулого століття.
На зміну їй від початку 1930-х прийшов період свінгу (від англійського swing – розгойдуватися). Це поняття має два значення: 1) манеру і 2) стиль. Свінг як виконавська манера притаманний усім стилям джазу, аж до новітніх течій кінця ХХ – початку ХХІ століття. Це головний елемент джазового виконавства: безперервна ритмічна пульсація, що виникає через несуміщення часткою такту з постійною синкопованістю мелодії.
У другому своєму значенні, як стильовий період, свінг став епохою великих джазових оркестрів і дав світові гучні імена чорношкірих «китів»: композитора, піаніста і диригента Дюка Еллінгтона, який керував одним із кращих в історії джазу біг-бендів, співачки Елли Фіцджеральд, трубача Луї Армстронга. У цей період розцвів, розкрився композиторський дар Джорджа Гершвіна, який створив величезну кількість мелодій, що стали основою золотого фонду джазових стандартів. Він написав першу джазову оперу «Поргі і Бесс» (Summertime – колискова Клари з цієї опери), знамениту «Рапсодію в блюзових тонах», джазовий фортепіанний концерт.
Це була ера класичного джазу, яка призвела до його повсюдного поширення світом. Свінгові біг-бенди, що складаються з 4–5 саксофонів, чотирьох труб, чотирьох тромбонів і ритм-секції: фортепіано, банджо (пізніше електрогітари), контрабаса (пізніше бас-гітари) і ударних, грали у великих і маленьких містах від Нью-Йорка до Шанхая, Парижа, Москви і навіть Жмеринки...
Автор: Ольга Кізлова
Конкурс (фестиваль): Міжнародний джазовий фестиваль Alfa Jazz Fest
Джерело: Mind
|