|
|
Товій Рівець: Справжній митець не думає про політику
2 квітня 2010, п'ятниця
Поширити у Facebook
Цю особистість добре знають у мистецьких колах Волині. Товій Рівець – художній керівник камерного оркестру «Кантабіле» обласної філармонії, викладач по класу скрипки та камерного ансамблю Волинського державного училища культури і мистецтв, народний артист України, заслужений працівник культури та заслужений діяч мистецтв, кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня, Віднедавна ще й стипендіат обласної влади, хоча про ці «персональні» подачки у 150-200 гривень від голів ВОДА і облради знаним діячам краю говорити якось навіть не смішно.
Тим паче, що зустрілися ми з Товієм Михайловичем не за лаштунками сцени, а у лікарняній палаті, яку він не полишає впродовж уже кількох місяців. Після надзвичайно складної операції на серці відомий музикант проходить курс реабілітації. Маємо надію, що Великдень він святкуватиме таки вдома і щиро зичимо цього.
– У розмові наперед інтерв’ю Ваша дружина зізналась: «Він віддав усього себе». Біда прийшла неочікувано. Чому так сталося, чого саме не витримало серце?
– Мабуть, божественна місія, призначення справжнього артиста – працювати всім серцем, всією душею. І я так думаю, що Бог дарував мені можливість в останню мить знайти людей, які мене врятували, тому що я не брав, а давав. А щоб по-справжньому давати, треба віддавати усього себе, як у Ліни Костенко: «Віддай крихітку себе, за це душа твоя наповниться світлом». Для того, щоб у залі запалилося хоча б 10 свічок, ти маєш горіти на всю тисячу. І тоді сердечка тих, хто прийшов, від маленьких до великих, запалюються разом із тобою, заради чого ти й живеш. Тому що мистецтво – це божественний провідник. Бог дав нам через музику торкнутися найпотаємніших куточків душі, щоб людина відчувала себе щасливою.
У листопаді я відчув у лівій руці незнайомий біль. І за звичкою хотів отримати просте медикаментозне лікування паралельно з роботою. Як ото звикло наші люди чинять: «А, пройде», каву попив і побіг. Так і я думав, бо не уявляв своє життя без сцени і без людей. Лікар, до якого звернувся, поставив умову, щоб я ліг на нормальне обстеження. І тоді виявилося, що у мене серйозні проблеми з серцем та судинами, і ситуація ще більш загрозлива, ніж передбачалося. Повернувшись до питання, як так трапилося, я б торкнувся долі медиків, вчителів, артистів, композиторів: всі справжні особистості, які залишили слід у історії людства, віддали свої серця. Творчість без серця, без справжньої любові – це не творчість. Феномен справжнього успіху митця і такого найдивовижнішого почуття як кохання, – це щирість. А щирість – то повна віддача душі.
– У Вашій мові та очах відчувається запал, енергія – хоча поруч ще лікарняне ліжко, здається, уже мрієте про сцену і нові музичні твори. За цей період вимушеного спокою з’явилися, напевне, певні задуми. Можливо, щось публіка почує уже на ці пасхальні свята?
– Хотілося би, щоб люди почули унікальний твір Йозефа Гайдна з поезією у 9 частинах «7 останніх слів Христа». У нас у програмі він був і залишається, у Луцьку виконувався, щоправда, давненько і малим складом. Це вперше я кажу, бо не люблю говорити про плани наперед – я людина забобонна (я вважаю, що успіх – то велике щастя і радість, і тому його програмувати – це так само, як планувати любов). Отакий загалом задум до Пасхи. Я планував концерт у костелі святих Петра і Павла; на жаль, зараз не можу брати участь у підготовці концертів.
Світова спадщина така велика, що до багатьох творів підходиш з тією точки зору, який із них наразі цікавий слухачеві і може дати відповідь на ті чи інші питання духовного і морального аспекту. Давно я мріяв зіграти повністю «4 пори року» Антоніо Вівальді. У планах – повернутися до музики Чайковського (зокрема зіграти серенаду), Шуберта, сучасних українських композиторів.
Колектив давно потужно працює над кращими зразками західноєвропейської класики. Ми, по суті, виконуємо функцію справжнього філармонічного колективу, який пропагує кращі зразки світової культури не тільки композиторської, а й виконавської, а також функцію стабільної вкрай необхідної духовної школи. Про неї багато говорили освітяни, наприклад, ввести предмет релігії у школах, ми ж давно це робимо через мистецтво.
Минулого року і цього ми продовжили серію освітянських концертів для учнів середніх шкіл, причому незалежно від віку. «Кантабіле» має декілька програм для малих дітей, молодших і старших класів. Ми завжди користуємося не традиційними законсервованими мистецькими методами, зокрема, розповіддю про історію музичних творів, а говоримо про те, що переживає людина під час їх слухання.
Чому музика займає значне місце у нашому житті? На відміну від інших видів мистецтва, як поезія, живопис, вона сильніша, тому що впливає одразу, її природа більш емоційна. Більше того, її феномен у тім, що музика – це божественне мистецтво, у цьому я переконаний. Чому? Бо вона не матеріальна, вона зашифрована у нотах.
– Чи маєте улюбленого композитора?
– Є, безумовно. Але я усіх люблю. От, хто може перевершити Баха, хто може повторити сонячне наповнення Моцарта, хто може замінити Чайковського або зрівнятися з Бетховеном, Шуманом? У мене особливе ставлення до Антоніо Вівальді. А ще був унікальний композитор Томазо Альбіноні, який написав твір, котрому нема аналогів у світі.
– «Кантабіле» асоціюється у багатьох людей з класикою, з духовним акцентом. А чи є спроби, пропозиції від колег по оркестру поекспериментувати, наприклад, з джазом?
– Якби ви стежили за творчістю «Кантабіле», то такого б питання не задавали. Скажу чому: буквально нещодавно був джазовий концерт із відомим українським композитором і піаністом Олександром Саратським. У вересні відбувся епохальний концерт із геніальним, я вважаю, українським композитором Мирославом Скориком, який до речі, віднісся з великою симпатією і потім приїхав та провів з величезним успіхом другий концерт. У нас 6-7 програм, і ми граємо не тільки джаз.
Те, що «Кантабіле» асоціюють так, це погано. Нас хочуть слухати, але кажуть, що не мають грошей. Є школи, що знаходять гроші на другорядні, розважальні речі: приїжджають якісь «кролики», якісь собачники, якісь ілюзіоністи. А є школи, де ми буваємо по кілька разів на рік. Сьогодні тяжке фінансове становище, і ми це розуміємо, звертаємося за допомогою до державної адміністрації і фактично граємо безоплатно, але ж добратися до школи маємо на бензині, якусь зарплату маємо отримати. До речі, виступав начальник управління культури і сказав, що найнижча зарплата у працівників клубу і філармонії. 50 копійок чи одна гривня за білет – це небагато, коли виступає колектив із живим звуком, живим голосом.
– На корпоративи, певне, теж запрошують «Кантабіле» Чи там приємно виступати?
– Так, бувають такі концерти. Але ставлення до державних серйозних музикантів мене часом дивує. Трактується таким чином: «Вони можуть і за безплатно зіграти». А смак такий, що за «фанеру» кого завгодно з шоу-бізнесу будуть платити десятки тисяч доларів, наприклад, Повалій за 2-3 пісні. Бо це престижно у нашому суспільстві. Але є й люди досить високої культури, які запрошують на свої сімейні вечори. Ми їдемо будь-куди, де нас чекають. Чому? Запитайте людей і вони дадуть банальну відповідь – треба заробляти гроші.
У державного колективу нема ні нормальної зарплати, ні нормального транспорту, ні нормальних умов. Скільки заробляють на корпоративі, я не знаю, камерний оркестр давно не запрошували. Теперішній шоу-бізнес – це є нещира комерція, яка будується на світлі, на костюмах, на силі звуку, на фонограмі, тобто на штучних вимірах, що не є ознакою справжнього мистецтва. А люди платять шалені гроші за фонограму. Якщо нема фонограми, то за рідкісним винятком виступають справжні майстри, але є одноманітність репертуару, одноманітне звучання, одноманітні теми – весь час про любов.
– Ви згадували за виступи в закладах освіти. Чи бувало таке, що не вдавалося достукатися до слухача?
– Практично такої аудиторії не існує. «Заводяться» навіть такі, які не знають, як себе вести на концерті. От приїжджаємо у школу, де учні неадекватно поводяться: сміються, не знають, чи їм плескати, реагують на кшталт: «О, приїхала «симфонія», скрипки…» Їм подавай гітару, сильний звук. По-суті я їх починаю вводити у стан такої собі музичної медитації, починаю передавати їм енергетику мелодії, але так довірливо, так переконливо, що не слухати неможливо. І таким чином створюється атмосфера концерту.
Як приклад, був такий момент. Я приїхав у Луцьку школу №5, яку свого часу закінчував, знаючи елітні замашки учнів. Ішли до залу такі там школярі зі скепсисом, пихою. Вчителі, бідні, поставали по кутках як жандарми – думали, що діти порозбігаються. Вони дивилися не на сцену, а в зал – щоб як тільки що станеться, одразу «пригасити». Я почав працювати. Перші номери, другі, залишилося ще кілька… Потім наступила тиша. Учні піднялися з місць і зробили овацію. Коли оркестр від’їжджає, учні вишикуються у коридори, не відпускають, хочуть торкнутися, їхні очі треба бачити!
– Гадаю, варто трішки заглибитися в історію створення оркестру «Кантабіле». Все-таки його назва пов’язана з Вашим ім’ям. Хто був його хресним татом?
– Фактично колективу вже 20 років. Починався він з інструментального ансамблю (по-моєму, було 5-7 людей), який назвав себе «Кантабіле». Ініціатор – тодішній директор філармонії Геннадій Петрович Мисан, який є, так би мовити, хресним батьком і Зінкевича, і Мареничів. Коли прийшов я, ансамбль розрісся до складу камерного оркестру. Назву не змінювали, тим паче вона гарна, хоча такі назви є вже на Україні.
Для мене головне – не назва, головне – обличчя колективу. «Кантабіле» – одне з багатьох італійських слів, означає співучий. Італійською мовою за традицією користуються музиканти всього освіту для позначення музичних термінів, які вказують на характер твору, на його драматургію, виконавські особливості. І оскільки ця якість важлива для будь-якого професіонала, особливо для струнно-смичкових інструментів, слово стало наче програмне.
– А як підбираються люди до оркестру?
– Якщо у музиканта є бажання грати і кваліфікація більш-менш відповідає оркестру, то ми його запрошуємо. Але повинен вам признатися, що кадрове питання у нас дуже серйозне, тому що зарплата низька.
– Багато талановитих людей виїхало і через малі заробітки, і через те, що їх не оцінили. Мабуть, й Вам пропонували кращі умови десь у інших країнах. Що Вас зупинило?
– Я скажу так, як воно є. По-перше, я однолюб, це властивість моєї вдачі. Не знаю, чи це добре, чи ні. Я народився тут. На Гнідаві німцями розстріляні мої близькі під час війни, тут похована моя мама. По-друге, для мене більш ріднішого і теплішого слухача, ніж волинського, нема. Мені тут комфортно душею і серцем. Історична моя батьківщина – це Ізраїль, там живуть мої рідні, сестра, дочка. Однак народився ж я в Ківерцях, мало хто знає і вірить, але я – корінний волинянин. Тільки потім вчився в музичному училищі у Львові, а в Ленінграді закінчив консерваторію. Усе життя – у Луцьку, де зустрів своє кохання.
– До речі, про Ваше кохання. У Біблії є визначення: «Щасливий чоловік, що добру жінку має». Ваша дружина, Віра Вікторівна, виступає одночасно у ролі і помічниці, і прес-секретаря, і доглядальниці, і господині. Що допомагає Вашому сімейному щастю?
– Ви знаєте, часто питають, що таке талант. От хто може пояснити? Це дар Божий. Я вам скажу тільки одне: моя дружина – це дар Божий. Ми познайомилися, коли вона ще була студенткою, а я викладав у Луцькому музичному училищі. Вона теж музикант, піаністка. У нас є дочка і два онуки. Сімейній злагоді допомагає взаєморозуміння і самовіддана підтримка, бажання зробити свого ближнього щасливим.
Причому потрібне взаєморозуміння не в побуті (бо, буває, одному те подобається, а другому інше), а основних проблем у житті. Я пережив, як й інші, найбільше випробування, коли стає питання про життя і смерть. І що я раніше просто знав, відчував, то тепер можу ствердити, що це не просто мій друг, моє кохання. Це – мій ангел-охоронець. Тому що є речі, які проявляються лише в екстремальних ситуаціях.
– Ви згадували за історичну батьківщину. Я певна, що не раз у житті доводилось зіштовхуватися з проявами ксенофобії, зневагою щодо своєї національності, якою прикривались звичайні заздрощі.
– На жаль, такі речі присутні, так само, як і зрада, підлість. Але Бог послав мені можливість бути вище від цього. Мені шкода таких людей, як правило, таким комплексом страждають бездарні чи напівбездарні. Ксенофобія – це намагання людей виправдати власне незадоволення життям. Причому я вважаю, що в особистому житті багато, відсотків на 70- 80, залежить від самої людини. Я – український єврей і цим пишаюсь.
– Звідки у Вас така вишукана українська мова?
– О, мене не раз запитували за це. Був такий курйоз навіть: коли нарешті прийшла «культурна революція» і виявилося, що ми маємо національну мову, до нас в училище на державні іспити головою комісії приїхала знаменитий теоретик, доктор мистецтвознавства. І за протоколом вона має після всіх іспитів висловити свою думку, враження про роботу викладачів. «Мене дивує, – каже, – я в училищі не чула справжньої української мови.
Більше того, багатьом треба вчитися. А от у вас працює така людина – український єврейський козак Товій Рівець – оце приклад для всіх поетичної, ліричної, гарної української мови». У залі був вибух позитивних емоцій.
Хто мені подарував таку мову? Любов до людей, до землі своєї. Як можна не розмовляти мовою землі і людей, з якими ти живеш і яких ти любиш? Як можна виходити на сцену до свого слухача з мовою, яку він не розуміє, яка не передасть всіх твоїх почуттів з потрібними відтінками, з барвою? Мова передає невловимий пульс внутрішньої краси музики.
– В Інтернеті є посилання на те, що Ви колись були членом СДПУ(о). Сьогодні серед когорти різноманітних партій, якій би віддали симпатію?
– На той час мене привабила ця партія тим, що до неї мали відношення Іван Франко і тоді до неї входили кращі представники європейської інтелігенції, з неї починалися вольнолюбні думки. Вийшов із неї давно – бачте, я відійшов від політики, бо у мене не було коли нею займатися, а формально бути присутнім не хочу. Своїм життям я довів, що по-справжньому люблю свою професію і служу людям через ідеали митця, тобто аби дарувати відчуття вселенської любові, гармонії, радості, великого спокою, мудрості, щастя.
Справжнє мистецтво виховує милосердя, співчуття, тому що через трагедію, драму воно показує, що таке біль. Воно надає сили жити, підкріплює дух, знімає негатив. У багатьох моментах сучасної музики, комерції, шоу-бізнесу виражається прихована агресія: брати, взяти, заволодіти. Справжній митець не думає про політику. В усі часи, при всіх правителях митці пропагують одне й те ж. Чому, скажіть, великі люди в мистецтві, в яких ми вчилися і будемо вчитися надалі, як правило, аполітичні?
– Ну, а погодилися б стати депутатом обласної чи міської ради, захищати права тих же митців?
– Якщо громада, мої слухачі попросили б про це і надали мені таку місію, таке право, таку честь, я б не відмовився. Хоча я про це не думав. Від жодної партії не пішов би, а представляв би просто справедливість. Адже сьогодні головне випробування у суспільстві – бути чесним, справедливим, порядним. Ми з дружиною у цьому контексті завжди згадуємо слова знаменитої артистки Фаїни Раневської. Коли її запитували про вік, вона казала журналістам: «Я так довго живу, що навіть пам’ятаю ще порядних людей».
Говорити про такі якості, на жаль, доводиться усе рідше у наш час, коли хто має гроші, той і господар обставин. Яка б партія не приходила, її основу насамперед мають становити особистості. Тому у мене симпатії визначаються завжди вчинками людей, які працюють для України. У нас з’являються, на жаль, «патентовані патріоти», які не мають нічого спільного з тими, хто самовіддано, чесно, натхненно віддає сили для свого народу, не шкодуючи здоров’я і життя. Маю на увазі простих трудівників – лікарів, вчителів, шахтарів, вчених, справжніх митців і так далі. Шкода, але люди, від яких залежать долі інших, часто керуються виключно вигодою для себе і своїх близьких, і фактично для держави нічого не роблять.
– Чи є щось таке, про що журналісти ніколи не питають, а Вам би хотілося розповісти про це?
– Питання може бути сакраментальне: коли прийде час, щоби ми один одного шанували, по-справжньому любили свою країну, підтримували тих, хто дійсно любить нас? За це може сказати тільки час і Господь Бог. Моя думка, більш приземлена, така: я вважав і вважаю, що багато що залежить від народу самого. Ми повинні насправді з повною віддачею вимагати і від себе, і від тих, хто відповідає за державу. Ну, і ще питання з того ряду: коли вже працівникам культури, які самовіддано служать мистецтву, дадуть нормальну зарплату, щоб вони, бідні, не бігали по декількох роботах?
Прийшов час, коли суспільством керує долар. Я дивлюся по сучасних успішних людях, бізнесменах – молодь технологічно, розумово злетіла високо, але у мене є відчуття їхньої духовної обмеженості. Причому не тільки у них. Коли ми потрапляємо у сільські куточки Волині, де давно не чули живої музики, люди нам говорять: «Ви думаєте, ми вас не чекали, чи не любимо таку музику?» Розумієте, в якійсь мірі за підтримкою держави оце нав’язування одноманітної, агресивної, штучної, примітивної музики – то є злочин. Історія нам показала, що злет цивілізації, економічний успіх держави в основному залежить від інтелекту і від духовної змістовності нації.
Автор: Ірина Семенюк
Колективи: Академічний камерний оркестр "Кантабіле" Волинської обласної філармонії
Виконавці: Товій Рівець
Діячі мистецтв: Товій Рівець
Концертна організація: Волинська обласна філармонія
Джерело: vip.volyn
|