| Інтерв'ю |
|
|
|
|
«Головне — що ноти хочуть...»
Клаудіо Мартінес — про традиції, історичний підхід до виконання творів та про образ Києва
31 жовтня 2012, середа
Поширити у Facebook
 У рамках Міжнародного фестивалю Chamber Art Music, що нещодавно завершився у нашій столиці, виступив піаніст Клаудіо МАРТІНЕС (Іспанія).
Це феноменальний музикант-поліглот, що грає на кількох музичних інструментах і знає близько семи мов.
Він родом із Німеччини, випускник консерваторій у Мадриді, Москві, Фрайбурзі, Комо (Італія) та Балтіморі.
У Києві музикант дав концерти разом із камерним ансамблем «Київські солісти» та струнним квартетом Collegium, а також провів благодійні майстер-класи для студентів НМАУ.
— На ваш погляд, що найголовніше у виконанні — стиль, задум твору чи інтерпретація?
— Для мене головне не стиль. І не інтерпретація в традиційному розумінні.
Головне — чого хочуть ноти... Тобто це максимально ясне розуміння того, які функції виконує кожна нота, такт.
Поняття стилю — воно ж іде від тексту. А текст — не те, що написано, а те, що це означає.
І це велика робота, оскільки є багато можливостей розуміння того, «що це означає». Спочатку треба зрозуміти, що було до тексту, перед його написанням. Бо сам графічний нотний текст — це насправді дуже мало інформації.
— Тобто виконавець повинен бути ще й істориком?
— Безумовно. Це не стосується стилю, який часто, в нашому розумінні, пов’язують з якимось образом, інтонацією. Мене це не цікавить. Бо коли я слухаю, скажімо, Баха, то з великим задоволенням можу послухати і Гульда, і Ріхтера, і Фішера. Всіх цих музикантів я дуже люблю. Мене цікавлять історичні зв’язки, те, звідки це все взялося. Адже музика як історичний феномен, як еволюційне явище, можна сказати, померла, і давно. Музична мова — це як латинь чи давньогрецька мова, щось змінити, в принципі, неможливо.
— Є твори, які дають більше свободи виконавцю, а є ті, які її не допускають...
— Близькість із музикою залежить від нашого духовного світу, що формується під впливом культури нашого часу. Тому музика другої половини ХХ століття нам ближча, ніж музика кінця ХVІІІ. Найкращі інтерпретатори, наприклад, Шопена були у ХХ столітті.
— То виходить, шлях до старої музики нам закрито?
— Зараз дуже інтенсивно і жваво розвивається барокова музика. В ХІХ — на початку ХХ століття її інтерпретація була такою нерозбірливою і часто неграмотною, що зараз ми по суті починаємо з нуля. Прийшло нове покоління, яке багато читає, багато знає. Сьогодні вже ніхто не слухає барокову музику у виконанні, скажімо, Караяна.
— Чому ви вважаєте, що ми можемо краще зрозуміти ту музику, яка написана зараз? В якому сенсі?
— В якому сенсі? В тому, що композитори ще живі, і ми можемо їх запитати, що вони хотіли сказати... Сьогодні взагалі існує різноголосся щодо того, що є композиція, що є музика, що в ній взагалі є. Але композитори, які мене цікавлять, зокрема Лігеті, Мессіан, Куртаг, — базуються на традиціях, тобто на музиці, яка була до них. Були і є й такі, що хотіли припинити цей шлях і створити щось абсолютно нове, як-от американський мінімалізм.
Однак у того ж Лігеті можна знайти і Баха, і Ліста, і Шопена, і Дебюссі, і тих же мінімалістів, і навіть африканську музику! Неймовірна палітра! Барток — також гарний приклад, його музика об’єднує все, що було в останні 400—500 років. Те саме можна сказати й про Брамса, Бетховена, Баха. Це композитори, які синтезували все, що було до них, і нічого нового нібито не створювали, хоча нам так здається. Понад усе мене цікавлять у музиці культурні зв’язки.
— Ви граєте на кількох музичних інструментах: скрипка, альт, клавесин...
— Кілька років я займався грі й на валторні, навіть дав один невеличкий концерт...
— Наскільки знання специфіки гри на інструменті допомагає відчути і зрозуміти музику?
— Дуже допомагає, і я усім раджу. Бетховен, Моцарт, Бах — вони грали на різних інструментах, один не виключає іншого.
— Традиція універсального музиканта йде з давніх часів, але зараз на першому місці спеціалізація.
— Коли я приїхав у Москву з наміром займатися фортепіано, то був альтистом. Я відносно недавно вирішив займатися на фортепіано. Якось мій педагог сказав, що є багато піаністів, але мало альтистів, мовляв, щоб я залишався альтистом. Я взяв свій альт і хотів паралельно продовжувати заняття, але це виявилось дуже важко, тому що в Москві поняття спеціалізації було винятковим. Звичайно, зараз я не можу і не хочу робити кар’єру альтиста. На скрипці мені взагалі не вдається пограти; трохи граю на віолончелі.
— Тобто пріоритет — фортепіано?
— Ну скажімо так: на ньому я граю трохи краще, ніж на альті, але це випадковість... З клавесином виступав, а на альті грав як оркестрант із симфонічним та камерним оркестрами...
Зараз такий час, що можна легко знайти будь-яку інформацію абсолютно про все. Можна подивитися рукопис, який раніше треба було шукати роками. Наприклад, щоб знати, які штрихи в музиці Баха, варто подивитися, що Бах написав для скрипки, віолончелі, оркестру. І спробувати зрозуміти, чому такі штрихи і як це можна зіграти на роялі. Що я раджу своїм учням — це не йти якимось шляхом, брати той чи інший запис, навіть найкращий, і говорити, що ось так треба грати. Індивідуальна робота — це найважливіше. Педагог насправді дуже мало може зробити.
— Який у вас склався образ Києва?
— Пам’ятаю Київ 20 років тому. Звісно, він дуже змінився. Для мене це місто інтенсивних зіткнень та контрастів. Взяти хоча б ці собори різних століть — Софію, Михайлівський і монумент... Батьківщина-мати. Я з величезним задоволенням буваю у Києві, тут у мене колишні учні, друзі, Київ пов’язаний із теплими спогадами. Я грав тут концерт років сім тому у Національній філармонії... Зараз, напевно, втретє тут виступаю.
Автор: Олеся Найдюк
Конкурс (фестиваль): Міжнародний фестиваль класичної музики «ChamberArtMusic»
Джерело: Газета "День"
|