|
Музика вічності...
Композитор Богдана Фроляк стала лауреатом Шевченківської премії-2017
16 березня 2017, четвер
Поширити у Facebook
Її симфонія-реквієм «Праведная душе» на тексти Кобзаря вже увійшла в історію української музики.
Попри скромну вдачу й стриману манеру поведінки Богдану Фроляк неможливо не помітити і не запам’ятати — її саму та її чудову музику, під час звучання якої, здається, випромінюється м’яке сяйво, а відлуння залишає по собі ледь не фізичний слід тепла.
«Мистецтво, особливо музика, має залишати відчуття світла, катарсису. Я дуже хочу, щоб моя музика була насправді світлою», — зізнається композитор. Богдана Фроляк блискуче володіє професією і має винятково тонке художнє бачення, необхідне для сучасної інтерпретації поезії Тараса Шевченка.
«Праведная душе», симфонія-реквієм для хору, солістів і оркестру, — твір особливого звучання, написання якого припало на тяжкі місяці Майдану 2014-го. Цей опус гідно продовжує визначний музичний ряд, де попереду стоять монументальні хори Бориса Лятошинського, безцінні своєю ліричною наповненістю твори Валентина Сильвестрова, вибухово-драматичні «Страсті за Тарасом» Євгена Станковича.
Вже перших тактів симфонія-реквієм ламає звичні слухацькі упередження. Звучання вступних фраз, у яких вгадуються алюзії до моцартівського Реквієму, формує відчуття, котре зберігається до самого кінця, — відчуття єдино вірної інтонації, щемної, зосередженої, одночасно експресивної й сповідальної.
Здається, Богдана Фроляк писала в тому стані, в якому перебувають під час роботи іконописці, стані очищення від усього суєтного. В результаті слідом за Шевченком аудиторія відкривається стражданням і молитвам, буквально розривається між пеклом і раєм, дійсно переживає катарсис. Згадуючи період написання, Богдана Фроляк розказала: «Твір створювався так, ніби не мною. Маю відчуття, що це був саме той випадок, коли твоєю рукою Хтось водить»... Можливо, поруч був сам поет, точніше, зболіла душа Тараса Григоровича.
Легким, «не натужним» виявляється дихання форми симфонії-реквієму, хоча її виконання триває цілу годину. На продовження улюбленого шевченківського прийому композиторка вільно переходить від одного художнього розміру до іншого, часто змінює ритмічні формули та образні плани, тим самим досягаючи необхідного драматургічного об’єму.
У підйомах і спусках мелодичних хвиль, чистоті багатошарових гармоній, делікатності поводження із народними компонентами музичної тканини дається взнаки справжнє, непідробне натхнення. Час від часу притаманне стилю Богдани світіння стає помітним оку, наприклад, коли епізоди «Зоря моя вечірняя» і «Садок вишневий» розгортаються у розкішні золотаві хорові пейзажі.
Сила й точність шевченківської інтонації зберігаються аж до ностальгічного фінального «Заповіту», в якому знімається звичний пафос промовляння. Особливо вражає тиха кульмінація твору, фрагмент «Нехай я заплачу, нехай свою Україну ще раз побачу», в якому перед слухачами майже буквально являється душа поета. Вимовлені солістом ніби «з грудкою у горлі» вокальні фрази-прощання супроводжуються закарбованими у пам’яті опаданнями флейт, які «плачуть і ридають», і стікають по зачорнілих сажею щитах, і змішуються зі струмками крові, що тече й тече прекрасними обличчями у вічність...
Автор: Олена Корчова
Фото: РУСЛАН КАНЮКА
Композитори:Богдана Фроляк
Джерело: Газета «День»
|