|
|
Як українка у Польщі оперною дівою стала
1 грудня 2013, неділя
Поширити у Facebook
Ольга Пасічник — відома постать у європейському музичному світі. Вона — солістка Варшавської камерної опери, концертувала в найбільших залах Європи, США, Канади і Японії. Здійснила запис понад 50 СD та DVD. Лауреат довічної нагороди Міністерства культури і національної спадщини Республіки Польща, Золотого Хреста "За заслуги" РП, найвищої нагороди Польської фонографічної спілки Fryderyk. Нещодавно разом зі своєю сестрою Наталією Пасічник (піаністка, професор Королівської музичної академії в Стокгольмі) Ольга дивувала слухачів на міжнародному фестивалі "Відкриваємо Падеревського" у Львові.
В інтерв'ю DT.UA сестри Пасічник розповіли про свої європейські музичні досягнення, згадали про Батьківщину.
— Ваша мама — полька, батько — українець. Половина вашого життя, Ольго, промайнула у Польщі. А вашого, Наталю, у Швеції. У цих країнах відбулося ваше професійне становлення, там ви здобули визнання. А ідентифікуєте себе насамперед з Україною чи з Польщею і Швецією?
О.П. — Мені важко сказати. З Польщею мене пов'язує багато чого. Передусім музичне середовище. До того ж протягом цих двадцяти років нечасто виступаю в Україні. Мене рідко запрошують, що дуже болить. Але не можу ідентифікувати себе інакше ніж українка. До сьогодні маю український паспорт. Виступаючи в різних країнах світу, завжди пишу, що я українська співачка польського походження. Тому, думаю, що позиціонувати себе українками для мене з Наталею важливіше, ніж для України.
Н.П. — Цілком погоджуюся. Я вже двадцять років живу у Швеції. Мій чоловік, корінний швед, вільно розмовляє українською мовою. Донька навчається у шведській школі, але також володіє українською.
— Ви обидві закінчили Варшавську музичну академії імені Ф.Шопена. Збираючись на навчання, планували працювати за кордоном чи хотіли повернутися на Батьківщину?
О.П. — Так написано сценарій життя, не я його складала. В часи Радянського Союзу і першого року незалежності про студії на Заході не могло бути й мови. Я отримала стипендію від польського уряду завдяки тому, що мама — полька. Звернулася до Міністерства культури Польщі. Склала іспити — і мене скерували до музичної академії імені Ф.Шопена. Потрапила на післядипломні студії до видатного польського клавесиніста й диригента, який спеціалізується на бароковій музиці, професора Владислава Клосевича. Він без жодної вигоди для себе буквально повів мене за руку. Сам заграв на прослуховуванні у Варшавській камерній опері. Вдалося заспівати переконливо. Директор опери й кілька диригентів сказали: "Вітаємо в родині". Мені запропонували контракт солістки. Тоді я була студенткою першого курсу. І тут — прекрасний театр із чудовим репертуаром: опери Монтеверді, Перселла, Генделя. Кожен мріяв мати їх у своєму доробку. Я застала старшу генерацію польських співаків і режисерів, від яких багато чого навчилася. Вони готували мене на велику сцену. Спочатку не планувала залишатися. Та з України не було жодних серйозних пропозицій — ані артистичних, ані педагогічних... Крім того, відповідника Варшавської камерної опери в Україні досі немає. За всі роки такий театр у нас, на жаль, не постав. Пропонували їхати ще далі на Захід. Проте я вже була заміжня. Розуміла, що переїзд до іншої країни змусить чоловіка вивчати мову, підтверджувати всі наукові кваліфікації. Вирішила, що вже запізно. До того ж не хотіла бути надто далеко від батьків. Сестра Наталя вже тоді жила у Швеції. А Польща — на півдорозі між Україною і Швецією.
Н.П. — Я навчалася у Львівській середній спеціальній музичній школі-інтернаті імені С.Крушельницької, Львівській консерваторії імені М.Лисенка. Хотіла жити у Львові, найдорожчому місті в моєму серці. Ніколи не планувала виїхати за кордон. Проте завжди прагнула грати в інших країнах. Дуже наполегливо їздила на всі конкурси. Інформації про них у той час майже не було. Всіляко вишукувала й випрошувала буклети. На одному з конкурсів зустріла свого майбутнього чоловіка. Серцю не накажеш. Якби обирала країну для кар'єри, то це не була б Швеція. Проте, звичайно, проживання там полегшило кар'єрне зростання. З України було би набагато важче їздити на конкурси. У Стокгольмі я закінчила Королівську музичну академію.
— Що можете сказати про сучасний рівень української вокальної й фортепіанної школи?
О.П. — Мені дуже важко нині про це судити. Можу тільки сказати про її рівень у часи мого навчання. Найбільша різниця із Заходом — у фонетиці й стилістиці. Володіння іноземними мовами було в Україні на дуже низькому рівні. Звичайно, причин можна знайти мільйон. Але зі студентами не працювали над вимовою, що неприпустимо у всіх західних театрах і музичних академіях. Щодо стилістики. Дуже часто на іспитах Верді й Монтеверді звучали однаково. Люди не розуміли, що цих композиторів відділяє двісті років. Музику бельканто, бароко, сучасну співали дуже мало. Вона ніколи не царювала ні на іспитах, ні в концертних залах. Мало хто ризикував заспівати фон Веберна. В Україні були недоступні опери Генделя, Моцарта. Уже пізніше, в середині 90-х, у Львові постали фестивалі "Контрасти", "Віртуози". Але музика, про яку я сказала, не прижилася в українських театрах.
Н.П. — Щодо вокальної освіти… Коли я навчалася, то для вокаліста найважливіше було мати голос. Музичні знання відігравали другорядну роль. Це неправильно. Що ж до піаністичної школи, то, думаю, кращої годі й шукати. Хоча також бракує музичної освіти: партитура, форма, гармонія, поліфонія… Звісно, радянський період закритості, зокрема вузькість репертуару, на піаністів теж уплинув. Проте тепер вони беруть участь у західних конкурсах. Це чи не найкращі музиканти світу. Хочеться, щоб українська піаністична школа мала вплив на освіту інших країн.
— Розкажіть про своїх викладачів. Пані Ольго, ви випускниця останньої оперної примадонни в Україні Є.Мірошниченко.
О.П. — Це справді остання з примадонн. Я мала можливість спостерігати за нею у побуті. Так би мовити, побувала за кулісами її життя. Навіть якщо деяких рис вона не мала від народження, то потім усе було напрацьовано. В її присутності кожна людина почувалася чверть-людиною, чверть-особистістю. При цьому Євгенія Семенівна була дуже добра душею. У неї часто ночували студенти, коли мали труднощі. А якось зустріла в парку жінку, котру вигнали з дому. Чужа людина доживала віку в неї. Вона ж її й ховала. Дім Євгенії Семенівни був притулком і для бездомних собак… Неординарна людина. Не маючи можливості здобути ґрунтовну музичну освіту, завдяки таланту й інтуїції досягла таких високих орбіт. Якби вона народилася не в Радянському Союзі, то могла б зажити у світі слави на рівні з М.Каллас. Спілкування з Є.Мірошниченко дало мені дуже багато, вона залишається для мене прикладом людяності.
Н.П. — Я теж хочу сказати про свого викладача. Це Ермінь Йожеф — львівський піаніст, якого вважаю геніальним. Він приїхав викладати до Львова з Московської консерваторії. Тоді я вже закінчила музичну школу імені С.Крушельницької, їздила на конкурси і думала, що щось умію. Проте на першій же парі зрозуміла — мої навички мізерні. Це була найважливіша людина в моєму музичному житті.
— Багато артистів теж їздять на конкурси і теж не повертаються. І причиною дуже рідко є заміжжя. Кажуть, що відтік митців — не тільки наш національний процес. Це звичне явище. Артисти завжди прагнули розширити обрії своїх творчих пошуків…
О.П. — Музикант — справді вільна людина, яка повинна подорожувати, бо лише тоді має шанс для зростання. Але чи так багато вона б їздила, чи так неохоче й рідко поверталася б до своєї країни, якби мала можливість реалізуватися вдома? Зрештою, чому немає такого відтоку у Франції, Німеччині, як в Україні? Думаю, що інтеграція з Європою, а отже — культурою, дасть людям змогу подорожувати, але водночас — реалізуватися вдома. Потрібно запрошувати з Заходу найкращих диригентів, режисерів, співаків. Це забарвило б новими ідеями театральне й музичне життя України. Була б мотивація працювати у власному театрі. Поки що маємо рух тільки в одному напрямку — українські музиканти їдуть за кордон. В Україну ж іноземні митці приїжджають нечасто, причому не завжди найкращі...
Н.П. — Музиканти теж люди, яким треба щось їсти. Оскільки мистецтво — це їхня робота, то мають отримувати за неї гідну зарплату. А в Україні змістилися пріоритети. Коли приїжджаю і вмикаю телевізор, то стає сумно. Розважальна музика не може аж настільки домінувати над серйозною, як це відбувається в українському ефірі.
— Максимальна заробітна платня майстра сцени Національної опери України, за словами її директора Петра Чуприни, близько 14 тисяч гривень. Скільки заробляє оперний співак у Польщі, Швеції?
О.П. — Деякі ціни в Києві несумірні із заробітком. Проте для Європи це дуже непогана квота. Місячна ставка у Польській державній опері становить тисячу євро. Причому гонорари за спектаклі теж не дуже високі. У столичному шведському оперному театрі місячна зарплата (у нашому еквіваленті) приблизно 16 тисяч гривень.
Думаю, що проблема не завжди в зарплаті. Знаю від колег з Національної опери України, що їм вдається за сезон заспівати максимально вісім спектаклів. За такої частоти виходу на сцену співак не може вдосконалюватися. Оперний митець — як спортсмен. Якщо не використовуватиме свій апарат, то рано чи пізно він йому відмовить. Тому, напевно, не варто тримати співаків у штаті, даючи їм можливість виступити раз на місяць, а відтак позбавляючи шансу реалізуватися. Краще залучати людей на окремі вистави. За системою start journey працює 85% усього артистичного світу. Збирається команда, готує оперу, потім дає шість вистав, отримує гроші і роз'їжджається.
— Ви понад двадцять років на професійній сцені. Як змінилося ставлення слухача до класики? Можливо, можете порівняти аудиторію України і Заходу?
О.П. — В Україні виступаю раз на два роки. Тому аналізувати важко. Проте пам'ятаю львівську публіку на перших фестивалях "Контрасти". Був аншлаг. Здебільшого — молодь. Що ж до останнього концерту, то переважно — люди старшого віку. Це мене трохи бентежить. У західних театрах п'ятнадцять років тому в партері сиділи також "сиві голови". Проте сьогодні дуже багато молодих людей. Треба сказати, що оперний театр на Заході пішов на компроміс. Є дуже багато постановок, які нагадують фільм або навіть шоу. У такий спосіб намагаються привернути увагу молоді. Старше покоління досить часто демонстративно відмовляється ходити на сучасні інсценізації.
Н.П. — Хочу додати ноту оптимізму. Століттями говорять про "сиві голови" на концертах класичної музики та смерть класики разом із цими людьми. А тим часом це загальносвітова тенденція — класика ніколи не була для всіх. Це музика для вибраних, яка потребує інтелекту. Будь-які інтелектуальні зусилля — також праця, і, напевно, не всі охочі до неї. Проте молоді люди, які слухають масову музику, часто з віком змінюють свої цінності, смаки й починають ходити до філармонії. Особа мусить дозріти до класики.
— Пані Олю, ви говорили про сучасні інсценізації. Берете участь у таких постановках?
О.П. — Все залежить від конкретного випадку. Якщо режисер має сильну концепцію з раціональним зерном, а не так, щоб шок для шоку, то чому б і ні. Тим паче коли це не суперечить партитурі й лібрето. Але якщо мені пропонують співати "Ріголетто" на мотоциклі або з холодильником на сцені, то відмовляюся. Вважаю, що це не має нічого спільного з мистецтвом. Просто дешеве шоу, яке сьогодні є, а завтра ніхто його серйозно не сприйматиме.
— Є критерій, за яким обираєте репертуар?
О.П. — Коли я маю вплив. Бо в оперних театрах дають партію, і якщо вона противна твоєму єству, то можеш відмовитися раз на кільканадцять років. Насамперед я повинна вірити в цю музику, бо інакше добре не заспіваю. Репертуар повинен відповідати типу мого голосу. Я експериментувала, але потім зрозуміла, що треба знати і свої достоїнства, і, що не менш важливо, — обмеження. Відстань, яку повинен подолати велосипедист, ніколи не здолає вкладач асфальту, і навпаки — велосипедист не вкладе асфальту.
— Чи часто виконуєте українські пісні?
О.П. — Не пам'ятаю жодного сольного концерту, в якому не виконала б наприкінці української пісні. Якщо її немає в програмі, то обов'язково заспіваю на біс. Вважаю, що це мій обов'язок. Адже із цією музикою я виросла. А крім того, маю можливість дооцінити в ній те, що не завжди помічала, слухаючи її в Україні мало не щодня.
Н.П. — Коли виступаємо з Олею разом — завжди виконуємо українське. Ми записали диск. Що ж до музики фортепіанної, то мушу сказати таке — можливо, це допоможе піаністам, які зараз навчаються. На жаль, під час студіювання я ставилася до цієї музики зверхньо. Тому й не маю великого репертуару для фортепіано. Коли людина вступає у професійне життя, то знайти достатньо часу, щоб створити великий український доробок, немає можливості. Шкодую, бо це музика високого ґатунку, якої не варто соромитися, а навпаки — скрізь її популяризувати. Поділюся планами: нині працюю над тим, щоб провести у Швеції фестиваль української музики.
— Що відчуваєте, коли повертаєтеся в Україну?
О.П. — Приїжджаємо, щоб зарядити свої акумулятори. Тому що енергія і позитив, які отримуємо від спілкування з родиною, смаку українського хліба, якого ніде немає, звуку рідної мови, — колосальні.
Автор: Оксана Загайло
Виконавці: Наталя Пасічник, Ольга Пасічник
Джерело: Газета "Дзеркало тижня"
|