| Стаття |
|
|
|
|
В Мюнхені запрошують на «Страту» та «Дванадцяту ніч»
19 березня, вівторок
Поширити у Facebook
Серед творчо-мистецьких вишів Мюнхена Театральна академія Евердінга посідає особливе місце. Якщо інші учбові виші зазвичай роблять творчі звіти перед глядачами наприкінці учбового року, то цей має свій учбовий театр з постійним репертуаром і показує вистави регулярно протягом сезону. При чому також у славнозвісному Принцрегенттеатрі, у приміщенні якого, власне, і мешкає. Там, як правило, демонструються опери, мюзикли, а у інших, відносно невеликих приміщеннях - драматичні та камерні музичні вистави.
Але спочатку варто згадати про постать видатного митця, ім’я якого пов’язане з цим неординарним учбовим закладом. Колеги Евердінга згадують, що тільки завдяки його ідеям та підтримці змогли реалізувати концепцію навчання на музичному курсі в Баварській театральній академії, де спів, рух і акторська гра мають рівновагу.
Август Евердінг (1928-1999 рр.) був дуже популярною, харизматичною постаттю в культурній політиці, режисурі та театральному менеджменті. Він поставив багато оперних вистав, одна з яких, «Чарівна флейта» В.А. Моцарта, з 1978 р., з деякою перервою та наступним відновленням, прикрашає репертуар Мюнхенського національного театру. Режисерська школа Августа Евердінга має багато наступників та прихильників.
Нині Баварська театральна академія імені А. Евердінга є одним з найважливіших центрів підготовки театральних професій в німецькомовному світі. Модель «навчання театру для театру» не тільки добре зарекомендувала себе в останні десятиліття, а й постійно розвивається: налагоджено тісну співпрацю з мюнхенськими університетами та постійні виробничі партнерства за рахунок численних сцен та фестивальних залів.
З восьми курсів, які існують сьогодні в Театральній академії, музичний курс є одним з таких, що сформували структуру Театральної академії на перших етапах. Коли він був заснований чверть століття тому, це було зовсім не таким природним як зараз. Те, що мюзикл став постійною театральною галуззю в міських і державних театрах по всій Німеччині, також обумовлено історією його академізації. Характерно, що одним з найкращих досягнень студентського театру останніх років став саме мюзикл на честь 25-річчя музичного факультету Театральної академії Августа Евердінга в Мюнхені (керівниця Маріанн Ларсен).
ЧАРІВНА НІЧ ТА ІСТОРІЯ З ГОРОШИНОЮ
«Дванадцята ніч або що завгодно» - музична адаптація однойменної п’єси У. Шекспіра. Музику у стилі джаз-фанк й тексти написала Шайн Тауб. Перше сценічне втілення мюзиклу було в Ню-Йоркському The Public Theater (2016), а німецьку версію зробили Робін Куліш та перекладач Август Вільгельм Шлегель. Це абсолютно нова і дуже ефектна сценічна версія у постановці режисера Стівена Хубера, музичного керівника Андреаса Ковалевіца, сценографа Харальда Б. Тора, авторки ескізів костюмів Тані Хофман та хореографа Фолкера Міхля.
Багато з виконавців мюзиклу - студенти бакалаврату та магістратури, але на сцені виглядають як артисти, що майже цілком склались. А Леопольд Лахніт - Мальволіо, унікально обдарований виконавець, який вже грав у багатьох професійних мюзиклах. Він постає комедійним центром вистави та викликає найбільш захоплені оплески глядачів. Не думаю, що акторки, які виступають як травесті в ролях Сера Тобі, Сера Ендрю, блазня Фесте виконують у виставі якісь концептуальні завдання. Скоріше за все, чоловіків на курсі на ці ролі просто не вистачило та їх задіяли у цих ролях. Але комедійний ефект вибухає феєрично!
Інший мюзикл, прем’єра якого відбулась у листопаді 2023 р., має інтригуючу та загадкову назву «Одного разу на матрасі», але насправді створений за мотивами відомої казки Х.К. Андерсена «Принцеса на горошині». Музика Мері Роджерс повертає нас до бродвейського стилю кінця 1950-х та не дуже приваблює оригінальністю, проте є у ній непогані епізоди, а у партії головної героїні Вінніфред (Емілі Мросек) виблискують пасажі, немов у мюзиклі Леонарда Бернстайна «Кандід», створеного у ті ж далекі роки.
У сюжеті багато «чудасій»: перебільшено тиранічна королева (ефектна чоловіча роль у виконанні Тіма Морбаха), безвладний король Секстім, якого зачарували, аби сидів мовчки, принц Арглос, який страждає завдяки примхам матері щодо майбутньої дружини і пара закоханих Гаррі та Ларкен, які теж не можуть оженитися, хоча наречена вже вагітна.
Купа бутафорських матрасів, нарешті, вимальовуюється на першому плані сцени, і наречена гідно витримує іспит, проте вистава виявляється драматургічно кволою. Вона найбільш тяжіє до казкового жанру, який залежить не від характеру героїв, а від чаклунства, тож нібито актуальна притча не захоплює своєю власною інтригою і переконливим моралізаторством. Взагалі це не дуже характерно для постановників вистав театральної академії, які навіть у сюжетах старовиниих опер ХVІІ – ХVІІI століття («Ясон» Франческо Каваллі або «Занаїда» Йоганна Крістіана Баха) намагаються знайти актуальне прочитання давніх історій та міфів.
СТАРІ СЮЖЕТИ, НОВІТНІ РІШЕННЯ
«Ясон» повертає нас у давнину, коли композитори «заманювали» слухачів у театри зворушливою музикою, захоплюючою інтригою та відповідним епосі гумором. Історія Ясона, Медеї і пограбування Золотого Руна доповнювалася численними любовними пригодами героїв. Згідно шекспірівських традицій на сучасній сцені (режисер Мануель Шмідт) це стає синтезом смішного та трагічного, що виникає у музичній інтерпретації та вокалі (уклін професорам Театральної академії імені А. Евердінга та Мюнхенського університету музики і театру Марії Фітцджеральд, Балажу Ковалику та Андреасу Шмідту.
У творчості Йоганна Себастіана Баха, як відомо, немає оперних творів. Іноді в камерному репертуарі представляють його «Кавову кантату» як невелику виставу (як тепер казали б, «рекламу» кавового напою, який входив у моду за життя композитора). Коли помер Бах-старший, його передостанній з двадцяти осіб дитині Йоганну Себастіану було 15 років. Хлопець мав гарний композиторський та виконавський вишкіл від батька на всіх клавішних інструментах. Але, на відміну від нього, став автором дванадцяти вишуканих оперних творів, притаманних галантному стилю рококо. Серед них «Занаїда» одна з найбільш відомих. Відразу помітно, що у цій опері багато моцартівських прикмет – мелодичних витівок, композиційних побудов та орнаментальних прикрас, зокрема схожих на Арію Цариці ночі з «Чарівної флейти». Ще б пак. Адже саме цей син великого Баха вплинув на семирічного Моцарта, коли деякий час був його вчителем в Лондоні. До речі, саме там і відбулася прем’єра «Занаїди».
У цій постановці театральної академії А. Евердінга відчувається, що оперу виконують початківці, але їхня вокальна підготовка та насичена емоціями акторська гра не викликають серйозних нарікань. Режисерка Сабіна Хартманншен намагається компенсувати «галантний» стиль музики динамічністю зміни мізансцен та яскравою, відкритою демонстрацією почуттів, якщо інакше не передбачено стосунками персонажів. Адже в лібрето є хитрість та підступність, щире кохання та ревнощі, намагання досягти своєї мети будь яким шляхом. Мабуть лише тільки одна Занаїда, героїня високого походження і водночас заручниця чужинської країни, вирізняється доброчесністю та поступається власними бажаннями заради свого народу. Найбільш вражає у виставі сценографія Едіт Коллат, яка створює образотворчий аналог галантному стилю у візуальному сплетінні тонких, мінливих вертикальних мережив та горизонтальних кольорових стрічок. Ця взаємодія є динамічною, має велике функціональне та смислове навантаження і цілком відповідає характеру музичної партитурі.
ЩО ВИ ДУМАЄТЕ ПРО СУЇЦИД ТА ПРО СТРАТУ?
Особливо вражає цілеспрямована робота студентських виконавських колективів по створенню сучасних оперних творів, що є найбільш проблематичним у практиці сучасного музичного театру. В цьому векторі пошуку мюнхенці віддають перевагу соціальним та психологічним темам, що стає більш зрозумілим на прикладі останніх за часом постановок камерних опер – «4.48. Психоз» британця Філіпа Венейблеса за популярною п’єсою Сари Кейн та «Запрошення до страти» Леона Смелти (лібрето Сьорен Сарбек за відомим романом Володимира Набокова).
Тема психічних відхилень членів сучасного соціуму – жертв депресій, панічних атак, навіть самогубств – постійно зустрічається у мистецьких творах, а також у дослідженнях німецьких науковців та публіцистів, що свідчить про чималу актуальність проблеми. Не випадково ж студенти драматичного курсу взяли для втілення на сцені п’єсу за мотивами картини Едварда Мунка «Крик», намагаючись розібратись у причинах та наслідках суїцидальної ідеї. А Мюнхенський Фолькстеатр нещодавно залучив до репертуару п’єсу Миколи Ердмана «Самогубець» та акцентував цю тему всупереч тому, що герой твору насправді не хоче розставатися з життям та всіляко протистоїть політичним спекуляціям щодо власного самогубства.
Позначка «4.48». перед назвою опери «Психоз» - це часова межа, година та хвилини, коли ніч переходить у ранок, ліки скінчилися і свідомість хворої людини не може впоратись з настирливими саморуйнівними думками. Камерна опера для шести жіночих голосів у 24 сценах розповідає про внутрішнє життя психотичної особи, її емоційні стани та пов’язану з цим історію тяжкої хвороби. Неодноразово відбуваються діалоги між пацієнтом і лікарем, композитор використовує широкий спектр виражальних засобів у мові, абстрактні низки ситуацій і почуттів виражаються словами, що передають звуки наживо та в аудіозаписах. На екрані рівно 4:48 ранку. Що станеться, коли жоден метод лікування не спрацює, а проблема все збільшується?
Музичний керівник постановки Марія Фіцджеральд виходила з рішення композитора інтегрувати майже весь текст п’єси в оперу. Філіп Венейблаз сам вирішував, скільки співаків і з яким діапазоном голосу йому потрібно. Для цього він передбачив кілька рівнів інтерпретації ідеї: співи, мову, аудіозаписи та візуальні проекції. У сцені з електрошоковою терапією він вирішив застосувати інший підхід і передати до оркестру великі частини тексту, щоб його можна було реалізувати без вокалу. У деяких сценах він розділяє слова, склади та іноді окремі літери між голосами, так що в контексті створюється унікальний звуковий образ, схожий га галюцинацію. Співочі голоси використовуються в різних формах. Венейблс експериментує з можливостями вокальної артикуляції. У співі, він переймається диханням - однією з основних функцій організму аби зробити його функцію суто музикальною. Використання мікропортів дозволяє співакам артикулювати в тихих місцях, створюючи інтимну атмосферу, що має охоплювати широкий спектр ігрових ситуацій і ефектів.
Подекуди психотичний стан музично реалізований у лірично-чутливому ключі. Опера складається з окремих фрагментів, які залишають місце для ідейної інтерпретації власних почуттів та думок виконавців. Але власна історія, якій можна емоційно співчувати, у виставі чомусь не складається. Можливо рішення головної героїні покінчити з життям, не отримує потрібної кульмінації, коли в цьому нічному житті о 4.48 виникає момент найбільшої ясності…
Смерть (вбивство) Олексія Навального сколихнула світ 16 лютого 2024 року, а прем’єра опери «Запрошення до страти» за романом Володимира Набокова відбулася у Мюнхені через 6 днів після цього. Відповідно готувалася вона значно раніше, а її сценічні події незалежно від фіналу сповнювалися глибоким співчуттям до жертв інакомислення у тоталітарній державі.
За Набоковим головного героя звинувачують у «непрозорості» представники незрозуміло якого суспільства та епохи. «Я тут помилково — я маю на увазі не цю конкретну в'язницю — я маю на увазі весь цей жахливий світ», — нарікає Володимир Набоков у своєму романі «Запрошення до страти».
Він написав цю книгу в Берліні 1934 року, вперше вона була опублікована в Парижі в 1938 році, у 1959 році вийшла англійською і тільки в 1970 році з'явилася у німецькому перекладі. До чоловіка на ім’я Цинциннат ставляться у в'язниці з болісною ввічливістю, але не хочуть повідомляти про фатальний час страти. Зазвичай цей твір порівнюють з «Процесом» Франца Кафки, а Цинциннат у Набокова, як і Йозеф К. у Кафки, сприймаються як в'язні тоталітарної держави.
Леон Цмелті зробив з цього матеріалу камерну версію опери на лібрето Сьорена Сарека. Світова прем'єра відбулася в Мюнхені 22 лютого, але вже на генеральній репетиції довелось змінювати текст фіналу і додавати запис інтерв'ю з померлим політиком, який закликає своїх прихильників «Не бійтеся!». Режисерка Марія Чагіна додає до цього: «Наш світ змінюється, але не контекст: змінюються правителі та режими, але моделі утримання влади залишаються незмінними. На місці Цинцинната міг опинитися будь-хто: росіяни, мобілізовані солдати, я... Цинциннат не хоче бути героєм або постати в центрі історії. Але він повинен це зробити.
Отже він піднімає питання про те, яким має бути наше завдання в тоталітарному і насильницькому суспільстві.
Але найголовніше - що його змушує і що змушує нас залишатися у в'язницях, які для нас збудували?
Наразі постать Навального та його жінки Юлії виникають на сцені без штучних паралелей, бо у ідейному та художньому розумінні вони цілісні та невід’ємні одне від одного. Автори та учасники вистави ще студенти магістратури різних мюнхенських вишів. Але їх поєднує з рештою учасників приналежність до творчої майстерні театральної академії Августа Евердінга, де, власне і народжуються актуальні та творчо натхненні вистави .
Фото з сайту Академії ім.А. Евердінга
Автор: Олександр Чепалов
|