|
|
«Опера Європи» завітала до Києва
Роздуми, навіяні слідами гучної події
3 червня 2017, субота
Поширити у Facebook
Міжнародна театральна конференція «Опера Європи-2017 у Києві» відбувалася в межах культурно-мистецького проекту «Мистецтво, що об’єднує» (Art which unites). Організатором зустрічі з митцями став Національний театр оперети. І це не дивно, бо останніми роками цей театр впевнено торує шлях у європейський простір. Сказане не означає, що все там ідеально і всі вистави належать до взірців високої музичної культури та сучасного художнього мислення.
Однак керівник театру Богдан Струтинський добре знає, як підняти рейтинг колективу, яким чином розширювати коло його діяльності і при цьому постійно дбати про власну публіку, її комфорт та піднесений настрій. Поряд з турботою про якість поточного репертуару, тут розуміють, яке значення мають вихід театру на світову сцену, організація фестивалів, залучення до творчої співпраці митців з інших країн. Є в оперети і мала сцена, є експериментальні проекти, є усвідомлення того, наскільки важливо стимулювати пошук та сміливі кроки молодих.
ОПЕРНИЙ БУМ ТА «ХУДОЖНІЙ СЕКОНД ХЕНД»
А як же українські оперні театри? Яка їхня реакція на глобальні зміни, яких зазнало оперне життя упродовж останніх десятиліть? Зараз у світі спостерігається своєрідний оперний бум. Популярність таких видатних оперних співаків, як Йонас Кауфман, Анна Нетребко, Брін Терфель, Жуан Дієго Флорес, Рене Флемінг, Дмитро Хворостовський та деяких інших, дорівнює успіху відомих естрадних зірок.
Приємно визнавати, що в зоряному списку оперних співаків і диригентів, які здобули світову славу, ми знаходимо й українські імена. Але чи впливають їхні міжнародні успіхи на українське оперне життя, його пульс, форми існування? Ми пишаємося тим, що наші талановиті співвітчизники сприяють збагаченню досягнень опери Європи, тієї самої, представники якої цілим десантом на три дні завітали до Києва. коли ж вести мову про українську оперну продукцію, то Андрій Жолдак, один із яскравих представників епатуючих пошуків модерної режисури, назвав такі вистави «художнім секонд-хендом», маючи на увазі стилістику й естетику вчорашнього дня.
Що ж, на мою думку, заважає нам подолати кордони й увійти у глобальну систему, яку можна назвати «світовою імперією опери»? Я не торкатимусь фінансового боку справи, хоч направду він важить дуже багато. Однак марно сподіватися, що в нинішній складній ситуації держава раптом у кілька разів збільшить фінансування культурних інституцій взагалі та оперних театрів зокрема.
Проте варто подумати, що саме можна було б змінити і покращити, якщо на повну силу використати високий творчий потенціал учасників українського оперного процесу. Адже українці мають славу музично обдарованого народу, від природи наділені чудовими вокальними здібностями, і цьому чимало сприяє співучість самої української мови. І наша музична освіта поки що втримує доволі високий рівень. Свідченням цього якраз і є успіхи наших співаків та музикантів на західних сценах.
Система, за якою організований глобальний оперний простір Європи ба навіть світу, функціонує завдяки постійному обміну кадрами, гнучким формам оперної пропаганди, оновленню репертуару, використанню нових технічних досягнень у сценографії, створенню постановочних концепцій, які співзвучні проблемам сучасного життя, пошуку нестандартних рішень у галузі оперної режисури й багатьом іншим новаціям. Кордони її стають дедалі більш прозорими. Цікаві нові постановки провідних театрів можна вільно подивитися в інтернеті, доступні вони й завдяки телевізійним трансляціям.
Дбаючи про максимальне розширення аудиторії, відомі театри проводять акції під гаслами «Опера для всіх» і показують свої вистави на великих екранах під відкритим небом. Останнім часом у різних країнах став доступним оперний абонемент, який дає змогу регулярно дивитися в кінотеатрах нові постановки найпрестижнішого театру — нью-йоркської «Метрополітен-опера». Величезну роль у зацікавленості широкої публіки оперним мистецтвом відіграють численні оперні фестивалі. Європейське оперне літо зазвичай не менш насичене різними подіями, аніж осінньо-зимовий та весняний сезони.
На відміну від цього, в Україні досі діють сформовані ще за радянських часів застиглі та одноманітні принципи організації оперного життя. Ми маємо лише стаціонарні репертуарні театри в Києві, Харкові, Одесі, Львові, Дніпрі, сезон у яких триває переважно з вересня до червня. Репертуар у них у всіх одноманітний та обмежений. До нас досі ще не дійшла потужна хвиля відродження оперного спадку доби Бароко. Водночас відставання порівняно із сучасним станом оперного розвитку дорівнює більше, ніж ста рокам. Це й твори композиторів ХХ ст., які в європейському театральному просторі давно вже функціонують нарівні з популярним класико-романтичним репертуаром.
Для європейської оперної практики стали звичними спільні постановки кількох театрів різних міст і навіть країн. Постановочна група пропонує свою концепцію, виготовляються декорації та костюми, і така вистава відтворюється на різних сценах, щоразу зі своїм складом виконавців. Відомі режисери мають при цьому можливості перевірити знайдені рішення, коли переносять свої постановки у різні умови і демонструють їх для різної публіки. Наші українські театри теж могли би втілювати нові ідеї, обмінюючись вдалими виставами і плануючи спільні проекти. Спільні постановки могли би з’явитися і з певними європейськими театрами, скажімо, з театрами Литви, Латвії, Чехії, Польщі.
ЧОМУ ВИНИКАЮТЬ НОВІ ЦЕНЗУРНІ УПЕРЕДЖЕННЯ?
Якщо ми говоримо про українські оперні театри в плані національного самовизначення, то маємо констатувати, що давно вимагає особливої уваги й перегляду під сучасним кутом зору наша власна оперна спадщина. У різні періоди флагманами української опери було визнано Львівський та Одеський оперні театри. Був час, коли керівники столичної Київської опери вважали за свій почесний обов’язок втілити на своїй сцені всі опери Миколи Лисенка. Діяла система державних замовлень і на нові оперні твори, і на редакційне оновлення оперних партитур минулих часів.
Так, завдяки реалізації державної культурної політики з’явилася визнана сьогодні класичною редакція опери М. Лисенка «Тарас Бульба», здійснена Л. Ревуцьким та Б. Лятошинським. Зараз, здавалось би, немає цензури радянських часів, заборони певних гострих тем. Тобто можна ставити цікаві опери українських композиторів, які раніше не могли потрапити на сцену. Однак тут виникають нові цензурні упередження, гласні й негласні.
Наприклад, який український оперний театр візьметься поставити сьогодні «Біг» Валентина Бібіка — чудовий твір, який лише один раз і вже після смерті автора прозвучав у концертному виконанні завдяки ініціативі Романа Кофмана? Безумовно, могла б також стати подією постановка талановитої опери сучасного композитора Святослава Луньова «Москва-Пєтушкі». Він довго працював над цим твором, сам створив лібрето на основі відомого роману Веніаміна Єрофеєва і завершив оперу вже кілька років тому. Скільки ж йому чекати й на яку нової політичну ситуацію, щоб новаторський за обраним сюжетом, написаний сучасною мовою твір був втіленим на сцені? Хвилює мене і доля лірико-комічної опери Віталія Губаренка «Кому посміхаються зорі».
Лібрето до неї я створювала вже у часи рішучих суспільних змін, які привели до незалежності України. При цьому старалася по-новому прочитати сюжетні колізії і представити образи колись популярних комедій Олександра Корнійчука. І завдяки музиці, її опорі на традиції комічних оперних жанрів різної доби вдалося подолати вади взятого за основу драматургічного матеріалу. Однак композитор не зміг переконатися в якості одержаного результату, бо твір не дочекався сценічної реалізації. Віталій Губаренко написав за своє життя тринадцять опер, більшість із яких зажили сценічної слави. І він казав, що справжнє народження нової опери відбувається лише в театрі, у плідному співавторстві композитора з усім постановочним колективом.
СКЛАД ВИКОНАВЦІВ ПІД КОНКРЕТНУ ВИСТАВУ
На жаль, немає в Україні камерних оперних майданчиків. Про їхнє створення мріяла наша чудова співачка і вокальний педагог Євгенія Мірошниченко, яка, до того ж, доклала чимало зусиль для реалізації цієї мрії. Не існує у нас традиційно притаманної європейським театрам практики роботи за принципом стаджоне, коли склад постановників та виконавців обирається під конкретну виставу, вона готується певний час, а потім демонструється визначену кількість разів. Зацікавлена таким проектом публіка буде знати, що виставу зможе подивитися лише в точно встановлені стислі терміни. Такий принцип може забезпечити більш високу якість виконання, дасть змогу постійно готувати репертуарні новинки. Так можна буде показувати і твори, сприйняття яких глядачами вимагає перевірки, бо це або зовсім нові для цієї аудиторії назви, або опери, стосовно яких існують певні побоювання та упередження.
Що ж до публіки, то керівникам наших театрів варто було б їй більше довіряти. Уже двадцять років я постійно спілкуюся зі справжніми любителями опери, які відвідують засідання нашого київського Вагнерівського товариства. Такі зустрічі, а також заповнені зали на наших концертах, які ми влаштовуємо тричі на рік, спростовують міф про консервативність оперної публіки, яка нібито мислить у категоріях оперних смаків столітньої давності.
Ось лише такий приклад. Одна з постійних учасниць наших зібрань, доцент Політехнічного інституту і фізик за фахом, Ірина Іванова всерйоз стурбована тим, чи зможе потрапити в Мюнхен на відкриття сезону 2017/2018 року на прем’єру «Парсифаля» Р. Вагнера, бо абсолютна переконана, що це буде подія світового масштабу. Адже партію Парсифаля співатиме Йонас Кауфман, а диригуватиме твором Кирило Петренко! Тому вона вже поспішила замовити квітки, хоч на виконання цього замовлення їй доведеться ще чекати, а на першу виставу може й не потрапити. Але вона це передбачила і про всяк випадок замовила квітки і на прем’єру, і на другий чи третій її повтор.
Автор: Марина Черкашина-Губаренко
Музикознавці: Марина Черкашина-Губаренко
Джерело: Газета «День»
|