|
|
Україні потрібна Norma
10 лютого 2018, субота
Поширити у Facebook
Її верховна жриця самотня не тому, що не кохана, а тому що їй просто немає рівних.
У Національній опері України з'явилася Norma — баланс між постановно-сценографічними "традиціями" і вокально-артистичними парадоксами у зв'язку з деякими трактуваннями великих творів XIX ст. Одне слово, в опері В.Белліні "Норма" (що прописана на нашій сцені вже 10 років) заспівала Людмила Монастирська. І все тепер у нормі.
Попереджаю зразу. З окремими екстремальними зразками оперного мистецтва в мене пов'язані важкі травми дитинства. Пригадую, одного разу десь (колись) слухав "Пікову даму".
П.Чайковського. І, приголомшений, уже до фіналу виявив, що Ліза (сопрано) років на 30 старша за графиню (меццо-сопрано/контральто).
Довго потому не було жодної довіри ні до паспортних даних оперних співачок, ні до холодних розрахунків оперних постановників.
Тому в емоційному відгуку на недавню "Норму" не маю ані найменшого наміру змагатися зі штатними інтернетними оперними "спиногризами", які знають, де, коли і — головне — "як" має звучати кожна нота Белліні. Моє враження — емоційне й чесне.
Почну з того, що ситуація з паспортними даними (співвідношення віку співачки і самої Норми) більш-менш у порядку. Людмила Монастирська в розквіті вокальних можливостей, її ангажують Європа і США. Найкраща Аїда світу, а це вам не акція "Людина року" в Національному палаці "Україна".
Як з'ясувалося, цю "Норму" — нещасну доньку Оровезо, верховну жрицю кельтів — вона щойно вивчила. Напередодні київської прем'єри виконувала "Норму" в концертній версії в Харківському оперному театрі. Поки її виконання не заглушила нахабна дискотека в сусідньому малому залі. Коротше, вони таки сказилися.
Всі довідники підтвердять, що виконання партії Норми — праця не менша, ніж на галері. Техніка, майстерність, фізична витривалість, само собою — краса й ліричність тембру — без цього ніякої Норми.
А вже арія Cаsta diva, так би мовити, — прямий квиток на той світ, тобто перепустка в саму музичну Вічність. За цією арією визначаються табелі про ранги тих чи інших світових співачок. Ця каватина Норми — як солодка мука й велика дуель (і злиття) з оркестром, із хором, із залом, із самою собою, якщо в потужному нутрі тієї чи іншої співачки є з ким воювати.
Монастирська виконала Cаsta diva (а це звернення жінки до богів небес по моральну й навіть фізичну підтримку) парадоксально і — для мене — приголомшливо.
І цим ніби перевернула якесь моє персональне уявлення про героїню, каватину. А також про різних жителів гарної, але тривожної планети композитора Белліні, серед яких — барди, друїди, вати, жриці, галльські воїни. Як мовиться, все змішалося на тій планеті, де друїди в ультимативній формі просять небеса благословити населення на війну проти римлян, щоб Галлія нарешті визволилася від гніту.
Вишневська, Бієшу, Георгіу, Нетребко, не кажучи вже про велику Каллас, —кожна з цих дів, виконуючи каватину Норми, традиційно звертала свій погляд до небес.
"О пречиста богине, що сріблить ці прадавні священні дерева, зверни до нас лик прекрасний…"
І вже переслухавши на цю тему все, що тільки залишалося від великих голосів у Мережі, я подумки й образно завжди вибудовував для себе вокальний текст Cаsta diva як виключно містичну вертикаль. Як діалог діви-жриці з самим космосом. Із Тим і з тими, кого не бачимо, але, звісно ж, припускаємо десь за обрієм.
Безперечно, розумні й закоренілі оперні "спиногризи" (даруйте, що знову свідомо повторююся) мене сто разів можуть осмикнути й підкоригувати. Але ж я спираюся не на їхні мережеві знання, а тільки на свої відчуття! Коли, наприклад, відчуваю, що за великою Каллас в арії Cаsta diva стоїть усе та ж емоційна вертикаль спілкування нещасної жінки з якимось недосяжним Чоловіком. Можливо, для неї Богом? Можливо, навіть цього Бога звали Аристотель Онассіс?
Адже, здається, все в її голосі походить від нещастя, негоди, покинутості, несправедливості. І ця внутрішня жіноча пристрасть, що буквально вирує в ній, сублімується в геніальні вокальні "рифи" й "хвилі", які омивають мою свідомість-підсвідомість і перетворюють мене-тебе на сектанта відомої організації "Каллас".
Монастирська в опері Белліні на вітчизняній сцені виконувала (грала) щось, чого я не передбачав у зв'язку з ліричною трагедією у двох актах.
Вона вперто й міцно застовпила одну, зате яку тему — горду самотність Норми. Її верховна жриця самотня не тому, що не кохана, не тому, що її зрадив Полліон (метушливий римський проконсул). А тому, що їй, очевидно, просто немає рівних — ні в гаю, куди приходять друїди, ні біля колиски дітей, майбутнє яких тривожне. Навіть біля фінального багаття їй немає рівних. Бо вона рівна тільки самій собі.
Норма — це віщунка, яка точно навіщувала свій фінал. І тому їй немає жодного сенсу дві години звиватися в любовних конвульсіях, роздвоюватися від ревнощів. Норма Монастирської точно знає все наперед — що може статися і що з нею ж станеться неодмінно.
Ось чому коронну арію Cаsta diva Норма-Монастирська київського вечора виконала не як Вишневська, не як Георгіу. Не як інші. Її вокальна партитура — piano, її виконання — sotto voce.
То був її неекспресивний вокальний діалог і з пречистою Богинею, і з небесами — і все ніби впівголоса, ледь не пошепки.
І цей її вокальний діалог — зовсім не вертикаль (земля—небо), а горизонталь (людина—людині).
Перебуваючи досить близько до авансцени, ця Норма ніби звертається до кожного. І в її зверненні — не магма вулкану, а голос матері, яка передчуває втрату дітей і власну загибель. А, можливо, і загибель усього світу. На те вона й провидиця, так би мовити. Молитви — вони ж завжди пошепки, очі в очі, від серця до серця.
Зал опери, заповнений того вечора багатьма політиками (оскільки всі прийшли на Монастирську, адже сьогодні це модно), правильно й напружено слухав молитву співачки. У мене, взагалі, виникло дивне відчуття, що й оперному, і неоперному теперішньому світу до зарізу потрібна така ось Diva. Така, як Монастирська. Міцна, щільна, самодостатня жінка. Яка ніби зійшла з картин Яблонської чи Кустодієва. Відмінно знає ціну собі й оточенню. Перетворює навіть культову оперну арію не на шоу-бізнесову екстатичну витівку, а, повторюся, на внутрішню молитву (впівголоса).
І, можливо, у нашому розсмиканому галасливому світі саме така молитва (на півнотах) — це норма?
Коментар
Анна СТАВИЧЕНКО, музикознавець:
— Для київської публіки "Норма" з Людмилою Монастирською стала рідкісною можливістю насолодитися красою техніки бельканто. Тембральна наповненість, м'якість регістрових переходів, надзвичайно висока культура звуку і, що особливо важливо для цієї партії, здатність із допомогою нюансування перевтілюватися й передавати всі психологічні грані складного образу головної героїні — все це впродовж вистави тримало слухачів у заворожливій упевненості, що перед ними велика співачка. Особливе враження справили її надзвичайно ніжні piano: тихі епізоди завжди вимагають від виконавця величезної майстерності володіння голосом, і Монастирська продемонструвала його повною мірою. Талановитою партнеркою Монастирської по сцені виступила мецо Олена Бєлкіна (Адальжіза), яку кияни вже встигли полюбити за віртуозне виконання партії Анжеліни в "Попелюшці" Россіні. Тандем Монастирська—Бєлкіна став прикладом того дивовижного типу ансамблю, коли тембрам удається досягти максимальної гармонії.
Виконавці: Людмила Монастирська
Концертна організація: Національний академічний театр опери та балету України імені Т.Г. Шевченка
Джерело: zn.ua
|